Шагренева шкіра

Цей жарт навів мене на думку, що Растіньяк хоче посміятись і полоскотати мою цікавість, тож моя імпровізована пристрасть дійшла до пароксизму, коли ми зупинились перед заквітчаним перистилем. Піднімаючись широкими сходами, застеленими килимом, я відзначав собі всі тонкощі англійського комфорту, і серце моє гучно билось; я почервонів, я забув про своє походження, почуття, гордість, я став дурним міщанином. Що ж! Я вийшов з мансарди після трьох років злиднів, ще не вміючи поставити над житейською суєтою оті надбані мною самим скарби, оті незмірні інтелектуальні капітали, які збагачують нас у мить, коли влада впаде в наші руки, не роздушивши нас, бо наука наперед підготувала нас до політичної боротьби. Я побачив жінку років двадцяти двох, середнього зросту, в білому вбранні, оточену чоловіками; вона недбало напівлежала на отоманці, тримаючи в руці віяло із пір’я. Побачивши, що входить Растіньяк, вона підвелася, рушила до нас, ласкаво усміхнулася, мелодійним голосом сказала мені слова привітання, явно приготовані наперед; наш спільний друг розповів їй про мої таланти, і його спритність, його гасконська самовпевненість забезпечили мені ласку господині. Я став об’єктом особливої уваги, яка збентежила мене, але, на щастя, Растіньяк уже повідомив про мою скромність. Я зустрів там учених, літераторів, колишніх міністрів, перів Франції. Незабаром розмова, перервана моїм приходом, поновилась і я, відчуваючи, що треба підтримати свою репутацію, набрався певності, а коли трапилась нагода, не зловживаючи увагою товариства, резюмував дискусію словами більш-менш влучними, глибокими й дотепними. Я справив певне враження. В тисячний раз у своєму житті Растіньяк виявився пророком. Коли люду зібралось досить, щоб кожен міг почувати себе вільно, мій покровитель узяв мене під руку й ми пройшлися по кімнатах.

«Не показуй, що ти зачарований господинею, — сказав він, — а то вона здогадається, для чого ти прийшов».

Вітальні були обставлені з вишуканим смаком. Я побачив там прекрасні картини. Кожна кімната, як у дуже багатих англійців, мала свій особливий стиль: шовкові шпалери, оздоблення, меблі, навіть усі дрібниці відповідали загальному задумові. В готичному будуарі, двері якого були прикриті гобеленними портьєрами, все було готичне: меблі, годинник, килим; темні різьблені балки на стелі, що утворювали кесони, тішили око красою й оригінальністю; все було узгоджене в стилі, аж до вікон-вітражів з кольоровими шибками. Особливо здивував мене вигляд невеликої вітальні в сучасному стилі. Декоратор вичерпав там усі новітні засоби оздоблення, легкого, свіжого, приємного, без блиску й надмірної позолоти. Все тут було якесь невиразне, пройняте духом закоханості, як німецька балада; справжній притулок для жаги тисяча вісімсот двадцять сьомого року, сповнений пахощами квітів на жардиньєрках. А в анфіладі кімнат за тією вітальнею я помітив роззолочений будуар з розкішними меблями, де ожили смаки часів Людовіка Чотирнадцятого, що химерно, але й приємно контрастували з сучасним живописом.

«Непогані матимеш апартаменти, — сказав мені Растіньяк з ледь іронічною усмішкою. — Хіба не спокусливе все оце?» — додав він, сідаючи.

Та враз підвівся, взяв мене за руку, повів до однієї спальні й показав ліжко, під балдахіном з білого мусліну та муару, ледь освітлене, справжнє ложе юної феї, зарученої з генієм.

«Чи це не безсоромність, — неголосно вигукнув він, — не нахабство, не безмірне кокетство — виставляти нам напоказ цей трон кохання? Не віддаватися нікому — і дозволяти всім, щоб лишали тут свою візитну картку! Якби я був вільний, то домагався б, щоб ця жінка покірно, в сльозах, стояла коло моїх дверей...»

«А ти певен, що вона така цнотлива?»

«Найсміливіші з наших джиґунів і навіть найспритніші признавалися, що в них нічого не вийшло з нею; вони й досі в неї закохані й лишаються її вірними друзями. Хіба ж ця жінка — не загадка?»

Його слова викликали в мене якесь сп’яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв’язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість.