Шагренева шкіра

Прегарний готичний будуар і салон у стилі Людовіка XIV поставали перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні, з гарними пишними рукавами, її чарівну ходу, звабливий стан. Коли я повернувся до своєї голої, холодної мансарди, неохайної, як перука природознавця, мене ще оточували образи розкоші. Цей контраст був поганим порадником — так, мабуть, зароджуються злочини. Я тоді прокляв, тремтячи від люті, свої добропристойні й чесні злидні, свою мансарду, плідну стількома кипучими думками. Я вимагав звіту у Бога, в диявола, в держави, в свого батька, в цілого світу за свою долю, своє нещастя; я ліг спати голодний, бурмочучи кумедні прокльони, але твердо наважившися звабити Феодору. Це жіноче серце було останнім лотерейним квитком, на який я міг виграти щастя. Я не описуватиму тобі моїх перших візитів до Феодори, перейду зразу до драми. Намагаючись вплинути на душу цієї жінки, я водночас прагнув заволодіти і її розумом, зачепити її самолюбство, аби примусити її полюбити мене, я давав їй тисячі підстав ще дужче любити саму себе, ніколи не полишав її в стані байдужості. Жінки заради сильних почуттів готові на все, і я обсипав її почуттями, я ладен скорше був прогнівити її, ніж бачити її байдужою до мене. Спочатку, натхнений твердою волею та бажанням закохати її в себе, я досяг деякої переваги над нею, та невдовзі моя жага зросла, я вже не володів собою, я скотився до щирості, я пропав, бо закохався сам до нестями. Не знаю до пуття, що ми в поезії чи в розмовах називаємо коханням, але на відтворення того почуття, що враз виникло в моїй двоїстій натурі, я не натрапляв ніде — ні в риторичних, вигладжених фразах Жана Жака Руссо, в квартирі котрого я, можливо, жив, ні в холодних концепціях нашої літератури двох сторіч, ні в італійському живописі. Хіба, може, вид на Брієнське озеро, деякі мотиви Россіні, Мадонна Мурільйо з колекції маршала Сульта[75], листи Лекомба[76], деякі вислови в збірках анекдотів, а особливо молитви екстатиків та деякі епізоди з наших фабліо могли перенести в божественні сфери мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки на мову фарб, ніякий вираз її в мармурі, словах чи звуках не передали б напруги, щирості, повноти, несподіваності мого почуття! Так! Хто каже «мистецтво», той каже «брехня». Кохання проходить через безмежне число відмін, перше ніж назавжди злитися з нашим життям, навіки забарвити його в свій полум’яний колір. Таємниця цього непомітного впливу уникає аналізу митця. Справжня пристрасть виражається криком, тоскними зітханнями, нестерпними для холодної людини. Треба щиро любити, щоб, читаючи «Кларіссу Гарлоу»[77], співчувати рикові Ловласа. Любов — це наївний струмок, що тече по камінцях між квіточок і трав, а потім стає річкою, потоком, змінює свою природу й вигляд від кожної нової притоки, і врешті впадає в безмірний океан, у якому недосконалі уми бачать тільки одноманітність, а великі душі він укидає в нескінченне споглядання. Як відтворити ці переливи почуття, ці дрібнички, такі дорогі, ці слова, звук яких вміщує всю скарбницю мови, ці погляди, виразніші за найкращі вірші? В кожній з тик фатальних зустрічей, коли ми непомітно для себе захоплюємося жінкою, відкривається безодня, що може поглинути всю людську поезію. Ех, як відтворити звуками живі й таємничі порухи душі, коли нам бракує слів, щоб змалювати навіть її видимі таємниці? Які чари! Скільки годин пробув я в невимовному екстазі від того, що бачу її! Я був щасливий — сам не знаю чим. У ці хвилини, якщо її обличчя було освітлене, з ним діялося щось таке, що воно аж сяяло; непомітний пушок, що золотив її тонку ніжну шкіру, м’яко позначав контури її обличчя, надаючи йому тієї принадності, яка чарує нас у далеких лініях обрію, коли вони тануть у сонячному світлі. Здавалось, наче сонячне світло пестить її, зливаючися з нею, і з її осяйного лиця ллється світло, ще ясніше, ніж сонячне; потім по милому личку пробігала тінь, ледь забарвлюючи його, різноманітячи вираз, міняючи відтінки. Часто на її мармуровому чолі ніби проступала якась думка, очі загоралися, повіки тремтіли, по обличчю пробігала усмішка; живі коралі уст розтулялись і стулялись; якийсь відсвіт волосся кидав темну тінь на свіжі скроні; і кожна рисочка промовляла. Кожен відтінок вроди був новим святом для моїх очей, відкривав незнані принади моєму серцю. Я прагнув вичитати почуття, надію в кожній зміні цього обличчя. Ці мовчазні розмови переходили з душі в душу, як звук переходить у відлуння, і щедро дарували мені миттєві радощі, які полишали в мене глибоке враження. Голос породжував у мені якусь нестяму, і я насилу міг її стримати. Як то було з якимось там лотарінзьким князем — забув, як його звали, — я б не відчув жарини в себе на долоні, якби в ту мить вона погладила мене по голові своїми лоскітливими пальцями. Це був не захват, не жадання, а якийсь чар, якийсь фатум. Часто, повернувшись додому, я ніби в тумані бачив Феодору в її палатах, ніби поділяв з нею її життя; коли вона хворіла, хворів і я й казав їй другого дня: «Ви хворіли!» Скільки разів вона являлась мені вночі, викликана силою мого екстазу! А то, несподівана, як бризки світла, ламала моє перо, проганяла Науку й Старанність, і вони в розпачі тікали; силувала мене захоплюватись нею, стаючи в звабливу позу, в якій я бачив її колись. А то я сам ішов назустріч їй у світ примар; я вітав її, як надію, просив дати мені почути її сріблястий голос — і прокидався в сльозах. Якось, пообіцявши поїхати зі мною в театр, вона раптом заноровилась, відмовилась виходити з дому й попросила лишити її саму. В розпачі від цієї примхи, що коштувала мені цілого робочого дня і — чи треба казати? — мого останнього екю, я все ж пішов до театру, щоб подивитися п’єсу, яку вона хотіла побачити. Тільки-но я сів, як мене ніби шпигнуло в серце електричною іскрою. Якийсь голос сказав мені: «Вона тут!» Я обернувся й побачив графиню в глибині її ложі, в другому ярусі, в сутіні. Мій погляд прикипів до неї, мої очі зразу побачили її з неймовірною виразністю, моя душа полетіла до неї, як метелик до квітки. Що сповістило мої чуття? Буває таємний трепет, який може здивувати людей поверхових, але ці вияви нашої внутрішньої природи такі ж прості, як і звичайні явища нашого зовнішнього зору, отож я не здивувався, а тільки розсердився. Мої дослідження духовної сили людини, так мало вивченої, принаймні допомогли мені знайти у власній пристрасті живі докази своєї системи. Ця спілка вченого й закоханого, справдешнього ідолопоклонства і наукового дослідження кохання була страх яка химерна. Наука часто була вдоволена тим, що вкидало в розпач коханця, а коли коханець починав вірити в свій тріумф, він проганяв дослідника геть. Феодора побачила мене й насупилась, я дратував її. В першому антракті я пішов до неї в ложу, вона була сама, і я зостався з нею. Хоча ми ще ні разу не говорили про кохання, я відчув, що зараз усе з’ясується. Я ще не розкривав перед нею своєї таємниці, проте між нами існувало щось на взірець умови: вона ділилася зі мною планами розваг і питала в мене з якимсь дружнім неспокоєм, чи прийду я завтра; сказавши якесь гостре слово, вона запитливо поглядала на мене, ніби хотіла потішити тільки мене; коли я сердився, вона робилась ласкавою, коли сердилась вона, я мав ніби якесь право допитуватись, чому; коли я бував у чомусь винний, вона змушувала мене довго перепрошувати її. Ці сварки, які нам дуже подобались, були сповнені любові. Вона була така граційна й кокетлива, а я в цьому знаходив стільки щастя! В ту хвилину наша близькість враз ніби урвалась, і ми весь вечір були чужі одне одному. Графиня була наче крижана, і я передчував лихо.