Шагренева шкіра

Я швидко розтратив своє багатство, але три роки розміреного життя наділили мене міцнющим здоров’ям, і того дня, коли я опинився без грошей, я почував себе чудово. Щоб подовжити своє самогубство, я видав півдесятка векселів на короткий термін, і день сплати настав. Болісні тривоги! А як бадьорять вони юні душі! Я не народився для того, щоб рано постаріти; моя душа була ще юна, палка, бадьора. Мій перший вексель пробудив був усі мої давні чесноти; вони прийшли повільною ходою й засмучені стали переді мною. Мені пощастило вмовити їх, як старих тітусь, що спочатку бурчать, а тоді таки дадуть грошей. Моя уява була суворіша, вона малювала мені, як моє ім’я мандрує по Європі з міста в місто. «Наше ім’я — це ми самі!» — сказав Євсевій Сальверт[90]. Як двійник одного німця, я після блукань вертався в свою оселю, звідки насправді й не думав виходити, і несподівано прокидався. Колись, зустрічаючись на вулицях Парижа з банківськими посланцями, цими докорами комерційного сумління, вбраними в сіре, в ліврею з гербом свого хазяїна — срібною бляхою, — я дивився на них байдуже; тепер я їх наперед ненавидів. Хіба ж не прийде до мене котрийсь із них якось уранці й не зажадає, щоб я оплатив одинадцять виданих мені векселів? Мій підпис був вартий трьох тисяч франків — стільки, скільки не був вартий я сам! Судові пристави, нечутливі до будь-якого горя, навіть до смерті, поставали переді мною, мов кати, що кажуть стратенцеві: «Пів на четверту вибило!» Їхні писарі мали право схопити мене, нашкрябати моє ім’я в своїх папірцях, бруднити його, глузувати з нього! Я був боржником! Хто заборгувався, той хіба може належати собі? Хіба інші люди не мають права вимагати в мене звіту, як я жив? Нащо я їв пудинги «а-ля чіполата»? Нащо я пив шампанське? Нащо я спав, думав, ходив, розважався, не платячи їм? У ту хвилину, коли я впиваюся віршами, або заглибився в якусь думку, або, сидячи за сніданком, оточений друзями, радощами, милими жартами, — переді мною може постати добродій у коричневому фраці, з витертим капелюхом у руці. І виявиться, що цей добродій — мій Вексель, мій Борг, привид, від якого згасне моя радість; він примусить мене вийти з-за столу й розмовляти з ним; він украде в мене мою веселість, мою кохану — все, аж до постелі. Так, докори сумління поблажливіші, вони не викидають нас на вулицю, не садовлять в Сент-Пелажі[91], не штовхають у мерзенний вертеп пороку; вони нікуди не тягнуть нас, крім такого ешафоту, де кат нас ошляхетнює; під час самої кари всі вірять у нашу невинність, тоді як за зубожілим гультяєм суспільство не визнає ніяких чеснот. До того ж ці двоногі борги, вдягнені в зелене сукно, в синіх окулярах, з вигорілими парасольками, ці втілені борги, з якими ми стикаємось віч-на-віч на перехресті в ту саму мить, коли на обличчі в нас усмішка, мають особливе, страхітне право — право сказати: «Пан де Валантен мені винен і не платить. Він у моїх руках. О, хай тільки посміє показати, що йому неприємно зі мною зустрічатись!» Кредиторам треба вклонятись, і то привітно. «Коли ви мені заплатите?» — питають вони. І ти мусиш брехати, випрохувати гроші ще в когось, кланятися дурневі, що сидить на своїй скрині, зустрічати його холодний погляд, погляд глитая, образливіший за ляпас, терпіти його Баремову мораль[92] і брутальне невігластво. Борги — це супутники сильної уяви, чого не розуміють кредитори. Пориви душі захоплюють і часто уярмлюють того, хто позичає, тоді як ніщо велике не уярмлює тих, хто живе заради грошей і нічого, крім грошей, не знає, ніщо високе не кермує ними. Мені гроші навіювали жах. Нарешті, вексель може перетворитись на старого діда, обтяженого родиною і наділеного всілякими чеснотами. Я міг би стати боржником якоїсь утіленої картини Греза[93], паралітика, оточеного дітьми, вдови солдата, і всі вони почали б із благанням простягати до мене руки. Жахливі ті кредитори, з якими треба плакати; коли ми їм заплатимо, треба ще надавати їм допомогу. Напередодні терміну сплати я ліг спати з тим напускним спокоєм, з яким сплять люди перед стратою, перед дуеллю, дозволяючи оманливій надії вколисати їх. Та коли я прокинувсь і повернувся до тями, коли відчув, що душа моя схована в гаманці банкіра, спочиває в реєстрах, записана червоним чорнилом, то звідусіль, ніби коники-стрибунці, почали вискакувати мої борги: вони були в годиннику, в кріслах, ними були інкрустовані мої улюблені меблі. Мої речі стануть здобиччю судових гарпій, а милих моїх неживих рабів судові пристави повиносять і як попало звалять на площі. Ох, мій скарб був ще частиною мене самого! Дзвінок у дверях озивався у мене в серці, вражав мене в голову, куди й годиться вражати королів. Це було мучеництво без винагороди в подобі раю. Так, для шляхетної людини борг — це пекло, але тільки пекло із судовими приставами та адвокатами. Несплачений борг — це ницість, це шахрайство в зародку, навіть гірше — брехня. Він замислює злочини, він складає дошки ешафоту. Мої векселі були опротестовані. Через три дні я оплатив їх. Ось яким чином: до мене прийшов маклер і запропонував продати йому острів на Луарі, мою власність, де була похована моя мати; я погодився. Підписуючи контракт із покупцем у його нотаріуса, я відчув, як у цій темній кімнаті на мене дихнуло льохом. Я здригнувся, згадавши, що така сама вільгість і холод обвіяли мене над могилою, куди поклали мого батька. Мені це здалося поганою прикметою. Мені вчувся голос матері, примарилась її тінь; не знаю, яким дивом крізь бамкання дзвонів моє власне ім’я ледь чутно пролунало в моїх вухах! Від грошей, одержаних за острів, у мене після сплати всіх боргів лишилося дві тисячі франків. Звичайно, я міг би знов зажити мирним життям ученого, повернутися після всіх експериментів до своєї мансарди — повернутися з величезним запасом спостережень, ставши вже досить відомим. Але Феодора не випускала своєї здобичі. Я часто стикався з нею. Я примусив її поклонників без кінця нагадувати їй моє ім’я — так були вражені всі моїм розумом, моїми кіньми, моїми успіхами, моїми книжками. Вона лишалась холодна й нечутлива до всього, навіть до жахливих слів: «Він занапащає себе через вас», — які сказав Растіньяк. Всьому світові доручав я мстити за мене, але щасливий не був. Я розкопав увесь бруд життя, і мені дедалі більше невистачало втіх неподіленого кохання, я ганявся за примарою серед випадковостей мого гулящого життя, серед оргій. На лихо, я був ошуканий у своїх найкращих почуттях, за благодіяння покараний невдячністю, а за провинності винагороджений тисячею насолод. Філософія похмура, але для гультяя слушна. До того ж Феодора заразила мене проказою марнолюбства. Зазираючи до себе в душу, я бачив, що вона уражена гангреною, що вона гниє. Демон лишив у мене на чолі відбиток своєї півнячої остроги. Відтоді я вже не міг обійтись без трепету життя, яке щохвилини зазнає ризику, і без проклятих витонченостей багатства. Будучи мільйонером, я б весь час грав, бенкетував, метушився. Мені більш ніколи не хотілось побути самому. Мені були потрібні куртизанки, удавані друзі, вишукані страви, вино, щоб забутись. Нитки, що зв’язують нас із родиною, порвались у мені назавше. Я був присуджений до каторги насолод, я мав до кінця здійснити те, що підказувала мені моя неминуча доля — доля самогубця. Гайнуючи останні рештки свого багатства, я віддавався неймовірним надмірностям, але щоранку смерть відкидала мене назад у життя. Ніби якийсь володар дожиттєвої ренти, я міг би спокійно ввійти в охоплений пожежею будинок. І врешті у мене лишилась одна-єдина двадцятифранкова монета, і тоді мені спала на думку недавня удача Растіньяка...