Шагренева шкіра

— Е! — раптом згадавши про талісман, вигукнув Рафаель і вийняв його з кишені.

Чи то боротьба цього довгого дня втомила його і він не здатен був кермувати своїм розумом у хвилях вина й пуншу, чи то спогади збуджували його і він непомітно сп’янів від потоку власних слів, — хай там як, але Рафаель наче обезумів від збудження й палкого захвату.

— До біса смерть! — вигукнув він, розмахуючи шагреневою шкірою. — Тепер я хочу жити! Я багатий — отже, володію всіма чеснотами! Ніщо не встоїть переді мною. Хто не став би доброчесним, коли для нього приступне все? Я хотів двохсот тисяч ренти — тепер я їх матиму! Кланяйтесь мені, свинюки, що порозлягались на килимах, ніби на гною! Ви належите мені, оце то майно! Я багатий, я всіх вас можу купити, навіть отого депутата, що так гучно хропе. Що ж, благословляйте мене, світська потолоч! Я папа римський!

Вигуки Рафаеля, доти заглушувані густим безперервним хропінням, несподівано були почуті. Більшість заснулих прокинулись і закричали; але, помітивши, що той, хто перебив їхній сон, насилу стоїть на ногах і галасує сп’яну, висловили своє обурення цілим концертом лайки.

— Замовкніть! — гримнув Рафаель. — На місце, собаки! Емілю, я казково багатий, я подарую тобі гаванських сигар.

— Я уважно слухаю, — озвався поет. — «Феодора або смерть!» Розказуй далі. Та кривляка Феодора обдурила тебе. Всі жінки — дочки Єви. В твоїй історії нема нічого драматичного.

— А, то ти не спав, хитруне!

— Ні... «Феодора або смерть!..» Далі!

— Прокинься! — гукнув Рафаель, ляснувши Еміля шагреневою шкірою, ніби хотів навести на неї електричний заряд.

— Сто чортів! — лайнувся Еміль, схопився й обхопив Рафаеля руками. — Друже, пам’ятай, що ти тут серед жінок легкої поведінки.

— Я мільйонер.

— Мільйонер ти чи ні, але що ти п’яний — це річ певна.

— Я п’яний владою. Я можу тебе вбити!.. Мовчи! Я Нерон! Я Навуходоносор!

— Рафаелю, ми ж у поганому товаристві, ти б хоч заради власної гідності помовчав.

— Я надто довго мовчав у житті. Тепер я помщусь за себе всьому світові! Мені вже не буде втіхою розкидатися на всі боки мерзенним металом, — я буду в мініатюрі повторювати свою епоху; поглинати людські життя, уми, душі. Ось вона, розкіш справжня, а не якась жалюгідна розкіш. Бенкет під час чуми. Не боюсь ні жовтої пропасниці, ні блакитної, ні зеленої, не боюсь ні армій, ні ешафотів. Можу заволодіти Феодорою... Ні, не хочу Феодори, це моя хвороба, я помираю від Феодори! Я хочу забути Феодору!

— Якщо ти так кричатимеш, я потягну тебе до їдальні.

— Ти бачиш оцю шкіру? Це заповіт Соломона. Він належить мені, Соломон, цар-педант! І Аравія моя, і Петрея на додачу. Цілий Всесвіт — мій! І ти мій — якщо захочу. Так, коли захочу — стережись! Я можу купити всю твою крамничку, журналісте, і ти будеш моїм лакеєм. Ти складатимеш мені куплети, лінуватимеш папір. Лакей! — це означає: йому все дарма, він ні про що не думає.

На тих словах Еміль потяг Рафаеля до їдальні.

— Ну гаразд, друже, я твій лакей, — сказав він. — А ти будеш головним редактором газети. Мовчи! З поваги до мене поводься пристойно! Ти мене любиш?

— Чи я люблю тебе? Ти матимеш гаванські сигари, коли вже я володію цією шкірою. А все — шкіра, друже, всемогутня шкіра! Чудовий засіб, навіть мозолі вибавляє. У тебе є мозолі? Я їх вибавлю...

— До таких дурощів ти ще не доходив!

— Дурощів? Ні, друже! Ця шкіра зступається, коли у мене з’являється хоч якесь бажання... Це як запитання й відповідь. Брамін... тут замішаний брамін!.. Так ось цей брамін — жартун, бо насправді бажання мали б розтягувати...

— Атож.

— Я хочу сказати...

— Так, так, цілком слушно, я теж так гадаю. Бажання розтягує...

— Я хочу сказати — шкіру!

— Так, так.

— Ти мені не віриш? Я тебе знаю, друже: ти брехливий, як новий король.

— Сам уважай: чи можна ставитись серйозно до твоїх п’яних теревенів?

— А ось я тобі доведу. Знімемо мірку...

— Ну, тепер він не засне! — вигукнув Еміль, бачачи, що Рафаель уже шукає чогось по їдальні.

Завдяки тим дивним проблискам свідомості, що чергуються у п’яних із сонними мареннями хмелю, Рафаель спритно, ніби мавпа, розшукав чорнильницю й серветку; шукаючи, він весь час повторював:

— Знімемо мірку! Знімемо мірку!

— Ну що ж, — погодився Еміль. — Знімемо мірку.

Двоє друзів розстелили серветку й поклали на неї шагреневу шкіру. Поки Еміль, чия рука була, видно, твердіша, ніж у Рафаеля, обводив чорнилом контури талісмана, його приятель говорив йому:

— Я побажав собі двісті тисяч франків ренти, правда? Так ось, коли я їх матиму, ти побачиш, що шагрень поменшає.

— Ну звісно, поменшає. А тепер спи. Хочеш, я примощу тебе на цій канапці? Ось так, вигідно тобі?

— Так, годованцю Преси. Ти бавитимеш мене, відганятимеш мух. Той, хто був другом у нещасті, має право бути другом у могутності. Отже, я подарую тобі га-ван-ських си...

— Гаразд, проспи своє багатство, мільйонере.

— Проспи свої статті. Добраніч. Ну, побажай на добраніч Навуходоносорові!.. Кохання! Пити! Франція... Слава й багатство... багатство...