Шагренева шкіра

Привітання цього насмішкуватого товариства лунали у вухах Валантена, але він не розбирав жодного слова. В голові у нього мелькала невиразна думка про машинальне, безцільне існування бретонського селянина, що обробляє своє поле, живиться гречаною кашею, п’є сидр усе з того самого глека, шанує Матір Божу й короля, причащається на Великдень, у неділю танцює на зеленому лужку й не розуміє казань свого кюре. Від видовища, яке являли його очам золочені панелі, куртизанки, страви, розкіш, йому забивало дух, дерло в горлі.

— Хочете спаржі? — гукнув йому банкір.

— Я нічого не хочу! — громовим голосом крикнув Рафаель.

— Браво! — вигукнув Тайфер. — Ви розумієтесь на багатстві. Це право на зухвальство. Ви наш! Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягає влади. Він король, він усе може, він стоїть над усім, як кожен багатій. Слова: «Французи рівні перед законом» — віднині для нього брехня, з якої починається хартія. Не він буде підлягати законам, а закони — йому. Для мільйонерів нема ні ешафота, ні катів.

— Так, — озвався Рафаель, — вони самі собі кати.

— Ось іще один забобон! — вигукнув банкір.

— Випиймо! — сказав Рафаель, ховаючи шагреневу шкіру в кишеню.

— Що ти там ховаєш? — вигукнув Еміль, хапаючи його за руку. — Панове, — провадив він, звертаючись до збориська, якому Рафаелева поведінка здавалась трохи загадковою, — знайте, що наш приятель де Валантен — та що я кажу! — пан маркіз де Валантен володіє таємницею збагачення. Досить йому задумати якесь бажання, і воно вмить справджується. Щоб не видатись лакеєм або людиною безсердою, він повинен зараз збагатити всіх нас.

— Ох любенький Рафаелю, я хочу перлову діадему! — вигукнула Ефразія.

— Коли він людина шляхетна, то подарує мені дві карети й чудових баских коней, — сказала Акіліна.

— Побажайте мені сто тисяч ліврів ренти!

— Кашемірову шаль!

— Сплатіть мої борги!

— Нашліть апоплексію на мого дядька, жахливого скнару!

— Рафаелю, десять тисяч ліврів ренти — і ми з тобою сквитались!

— Скільки ж тут дарчих! — закричав нотар.

— Хай будь-що-будь вилікує мою подагру!

— Зробіть так, щоб рента впала! — гукнув банкір.

Мов іскри з вогненного фонтану, яким завершується фейєрверк, посипалися ці фрази. І всі ті несамовиті бажання висловлювалися скоріш поважно, ніж жартома.

— Любий мій друже, — з серйозним виглядом заговорив Еміль, — я задовольнюся двомастами тисяч ліврів ренти. Зроби мені таку ласку, прошу тебе.

— Емілю, — сказав Рафаель, — ти ж знаєш, якою ціною це дається.

— Що це за виправдання! — гукнув поет. — Хіба ми не повинні жертвувати собою задля друзів?

— Я ладен усім вам побажати смерті! — відповів Валантен, окинувши гостей поглядом похмурим і глибоким.

— Умирущі страшенно жорстокі, — засміявся Еміль. — Ось ти багатий, — додав він уже поважно, — і не мине й двох місяців, як ти станеш огидним егоїстом. Ти вже подурнішав, не розумієш жартів. Ще бракує, щоб ти повірив у свою шагреневу шкіру...

Рафаель, боячися глузів, мовчав серед того збориська, пив без міри й напився п’яний, щоб хоч на часину забути про свою згубну молодість.

III. Агонія

У перших числах грудня вулицею Варен ішов під зливою сімдесятирічний дід; піднімаючи голову біля кожного будинку, він наївно, мов дитина, і самозаглиблено, мов філософ, розшукував, де живе маркіз Рафаель де Валантен. Боротьба владної вдачі з тяжкою скорботою полишила виразний слід на його обличчі, облямованому довгими сивими пасмами, висохлому, як старий пергамент, що жолобиться над вогнем. Коли б якийсь художник зустрів цю дивну постать у чорному, худу, кощаву, то він би, прийшовши до своєї майстерні, відтворив би її в альбомі й підписав: «Поет-класик у пошуках рими». Знайшовши потрібний номер, цей воскреслий Ролен[94] тихо постукав у двері розкішного особняка.

— Пан Рафаель дома? — спитав старий у швейцара в лівреї.

— Маркіз нікого не приймає, — відповів швейцар, запихаючи в рот кусман хліба, спершу вмочивши його в велику чашку кави.

— Його карета тут, — заперечив старий, показуючи на пишний екіпаж, що стояв біля під’їзду, під різьбленим дерев’яним дашком у подобі шатра. — Він зараз виїздить, я його зачекаю.

— Ну, діду, так ви можете прождати до ранку, карета весь час стоїть напоготові для маркіза, — сказав швейцар. — Будь ласка, йдіть собі: адже я позбудуся шестисот франків довічної пенсії, коли хоч раз самовільно впущу в дім когось чужого.

В цю хвилину високий літний чоловік, убранням схожий на міністерського кур’єра, вийшов з передпокою й швидко збіг униз, змірявши поглядом сторопілого прохача.

— А втім, ось пан Жонатас, — сказав швейцар, — побалакайте з ним.