Шагренева шкіра

— Ви подбали про чистоту стилю, правда? — спитав учитель. — Сподіваюся, що ви не засвоїли варварської мови нової школи[99], яка думає, ніби сотворила чудо, витягши на світ Ронсара?

— Моя праця — твір чисто фізіологічний.

— О, цим усе сказане! — підхопив учитель. — У наукових працях вимоги граматики повинні пристосовуватись до вимог дослідження. І все ж, сину мій, стиль ясний, гармонійний, мова Массільйона, Бюффона, великого Расіна, — одне слово, стиль класичний — нічому не шкодить... Але, друже мій, — урвавши свої міркування, сказав учитель, — я забув, чого прийшов; Я навідав вас у справі.

Надто пізно згадавши про вишукане багатослів’я та пишномовні перифрази, до яких звик його навчитель за довгі літа викладання, Рафаель майже шкодував, що прийняв його, і вже ладен був побажати, щоб той швидше пішов, але зразу затамував своє таємне бажання, нишком зиркнувши на шагреневу шкіру, що висіла перед його очима, прикріплена до клаптя білої тканини, на якій зловісні контури були акуратно обведені червоною лінією. З часу фатальної оргії Рафаель придушував у собі найменші забаганки й жив так, щоб ані найлегший рух не пробігав по цьому грізному талісманові. Шагренева шкіра була для нього чимось на взірець тигра, з яким доводиться жити в близькому сусідстві під постійним страхом — не пробудити б у ньому кровожерності, Тому Рафаель терпляче слухав балаканину старого вчителя. Добру годину дядечко Порріке розповідав, як його переслідували після Липневої революції. Старенький Порріке, прибічник сильного уряду, виступив у пресі з патріотичним побажанням, вимагаючи, щоб крамарі зоставалися за своїми прилавками, державні діячі — при виконанні громадських обов’язків, адвокати — в суді, пери Франції — в Люксембурзькому палаці; але один з популярних міністрів короля-громадянина звинуватив його в карлізмі й прогнав з кафедри. Старий зостався без місця, без пенсії, без шматка хліба. А він же утримував бідняка небожа, платив за нього в семінарію Святого Сульпіція, де той учився, і тепер він прийшов не стільки заради себе, скільки заради названого сина, просити свого колишнього учня, щоб той поклопотався перед новим міністром — не про поновлення його, Порріке, на службі, а хоч би про місце інспектора в будь-якому провінційному колежі. Рафаель був під владою нездоланної дрімоти, коли монотонний голос старого затих у його вухах. Вимушений із чемності дивитись у тьмяні, майже нерухомі очі вчителя, слухати його повільну, кучеряву мову, він був приспаний, заворожений якоюсь нез’ясовною силою інерції.

— Так ось, любий мій Порріке, — сказав він, сам до пуття не тямлячи, на яке запитання відповідає, — я нічого не можу тут удіяти, анічогісінько. Щиро бажаю, щоб вам удалося...

І враз, не помічаючи, як відбились на жовтому зморшкуватому чолі старого ці банальні слова, сповнені егоїстичної байдужості, Рафаель зірвавсь на ноги, мов сполохана сарна. Він побачив тоненьку білу смужку між краєм чорної шкіри й червоною лінією і скрикнув так жахливо, що бідолаха вчитель перелякався.

— Геть, стара тварюко! — крикнув Рафаель. — Вас призначать інспектором! Чи ви не могли попросити в мене тисячі екю довічної пенсії, замість вимогти це смертоносне побажання. Тоді ваш візит не завдав би мені ніякої шкоди. У Франції сто тисяч посад, а в мене тільки одне життя! Людське життя дорожче за всі посади на світі. Жонатасе?

Увійшов Жонатас.

— Що ти накоїв, йолопе! Нащо ти сказав мені, щоб я його прийняв? — спитав Рафаель, показуючи на приголомшеного старигана. — Хіба на те я доручив тобі свою душу, щоб ти розтерзав її? Ти в мене щойно видер десять років життя! Ще одна така помилка — і тобі доведеться проводжати мене в ту оселю, куди я провів свого батька. Чи не краще володіти красунею Феодорою, ніж робити послуги старому шкарбунові? А йому можна було просто дати грошей... Та й хоч би всі Порріке на світі з голоду поздихали, яке мені діло?

Рафаель зблід від гніву, на тремтячих губах виступила піна, обличчя набрало кровожерного виразу. Обидва старигани затремтіли, ніби діти, що побачили гадюку. Молодий маркіз упав у крісло; якась реакція відбулась у його душі, з запалених очей ринули сльози.

— О моє життя? Прекрасне моє життя! — нарікав він. — Ні благодійних думок, ні любові! Нічого! — Він обернувся до вчителя. — Сподіяного не виправиш, старий мій друже, — провадив він лагідно. — Що ж, ви дістанете щедру нагороду за ваші турботи, і моє нещастя принаймні піде на добро славній, гідній людині.

Він вимовив ці малозрозумілі слова з таким глибоким почуттям, що обидва старигани заплакали, як плачуть, почувши зворушливу пісню чужого мовою.

— Він епілептик? — тихо сказав Порріке.

— Впізнаю ваше добре серце, друже мій, — так само лагідно провадив Рафаель, — ви хочете знайти мені виправдання. Хвороба — це випадковість, а нелюдяність — вада. А тепер лишіть мене, — додав він. — Завтра або післязавтра, а може, й сьогодні ввечері ви дістанете нову посаду, бо опір узяв гору над рухом[100]... Прощавайте.