Охоплений жахом і глибокою тривогою за Валантена, за його душевне здоров’я, старий пішов. Для нього в цій сцені було щось надприродне. Він не вірив самому собі й допитував себе, як після тяжкого сну.
— Слухай, Жонатасе, — звернувся Рафаель до старого слуги. — Зрозумій нарешті, які обов’язки я на тебе поклав.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Я перебуваю ніби поза життям.
— Слухаюсь, пане маркізе.
— Всі земні радощі виграють круг мого смертного ложа й танцюють переді мною, ніби прекрасні жінки. Коли я покличу їх, я помру. В усьому смерть! Ти маєш бути перепоною між світом і мною.
— Слухаюсь, пане маркізе, — сказав старий слуга, витираючи краплі поту на зморшкуватому обличчі. — Та коли ви не хочете бачити гарних жінок, то як же ви поїдете ввечері до Італійського театру? Одна англійська родина повертається до Лондона й відступила мені свій абонемент. Отож у вас чудова, можна сказати, розкішна ложа в бенуарі.
Рафаель не слухав його. Він запав у глибоку задуму.
Гляньте на цю розкішну карету, зверху скромну, темного кольору, — але на дверцятах її герб старовинного вельможного роду. Коли карета проїздить, гризетки милуються нею, жадібно розглядають жовтий атлас оббиття, пухнатий килим, ніжно-солом’яного кольору позумент, м’які подушки, дзеркальні шибки. На задку цього аристократичного екіпажу — два ліврейних лакеї, а всередині, на шовковій подушці — бліде обличчя з темними підковами під очима, з гарячковими рум’янцями, обличчя Рафаеля, сумне й задумливе. Фатальний образ багатства! Рафаель летить по Парижу, як ракета, під’їздить до театру Фавар; підніжки карети відкинуто, два лакеї підтримують його, юрба проводить його заздрісними поглядами.
«І за що йому припало таке багатство?» — питає бідний студент-юрист, за браком одного екю позбавлений змоги слухати чарівні звуки Россіні.