Шагренева шкіра

Та ось і остання розрада відлетіла від неї. В солодких словах: «Я за всіх вродливіша!», в цій незмінній фразі, що пом’якшувала всі скрухи враженої пихи, вже не було правди. Перед початком другого акту якась дама сіла в сусідній з Рафаелевою ложі, що доти була порожня. По всьому партеру пролетів шепіт захвату. По морю людських облич заходили хвилі, вся увага, всі погляди звернулись на незнайомку. Всі, старе й молоде, так загули, що, коли підіймалась завіса, музиканти з оркестру обернулись, аби поновити тишу, але гомін ще погучнішав, бо й вони приєднались до загального захвату. В усіх ложах загомоніли. Дами попідносили до очей лорнети, дідки, зразу помолодівши, заходились протирати лайковими рукавичками скельця біноклів. Та помалу гомін захвату стих, зі сцени залунав спів, порядок відновився. Вище товариство, засоромившись того, що піддалося природному поривові, віднайшло аристократично-церемонний світський тон. Багаті намагаються ні з чого не дивуватись; вони повинні з першого погляду відшукати в чудовому творі гандж, аби звільнитись від подиву — вельми вульгарного почуття. А втім, декотрі чоловіки так і не могли отямитись: не чуючи музики, поринувши в наївний захват, вони невідривно дивились на Рафаелеву сусідку. Валантен помітив у бенуарі, поруч із Акіліною, огидне, налите кров’ю обличчя Тайфера, що схвально моргав йому. Потім побачив Еміля, що, стоячи коло оркестру, ніби промовляв до нього: «Глянь же на те чарівне створіння, що сидить поруч тебе!» А ось і Растіньяк, сидячи поряд пані де Нюсінген та її дочки, взявся м’яти в руках рукавички, всім виглядом виказуючи відчай, що він прикутий до місця й не може підійти до божественної незнайомки. Життя Рафаелеве залежало від угоди з самим собою, доти ще не порушеної: він зарікся дивитись уважно на будь-яку жінку і, щоб уникнути спокуси, замовив собі лорнета зі зменшувальними скельцями, вельми хитро виготовленими; вони руйнували гармонію найпрекрасніших рис, спотворювали їх. Рафаель іще не подужав страху, що охопив його вранці, коли через звичайне люб’язне побажання талісман так швидко стиснувся, і тепер він твердо вирішив не озиратись на сусідку. Він повернувся до її ложі спиною і, розлігшись у кріслі, зухвало затулив від красуні половину сцени, нібито нехтуючи сусідку й не бажаючи знати, що поряд сидить гарненька жінка. Сусідка наче копіювала Валантенову позу: вона зіперлась ліктями на край ложі й, напівобернувшись до сцени, дивилась на співаків так, ніби позувала перед художником. Обоє нагадували коханців, що посварились і відвернулись одне від одного, але з першим же ласкавим словом обнімуться. Час від часу легенькі пір’їни марабу в зачісці незнайомої або її волосся торкались Рафаелевої голови й викликали в ньому солодке відчуття, з яким він, проте, мужньо боровся; невдовзі він відчув ніжний доторк мережива, почувся жіночний шелест сукні — легкий трепет, сповнений чарівної млості; нарешті викликаний диханням цієї вродливої жінки непримітний порух її грудей, спини, всього її звабливого єства передавсь Рафаелеві, ніби електрична іскра; тюль і мережива, полоскотавши плече, ніби донесли до нього приємну теплоту її оголеної білої спини. Примхою природи ці двоє створінь, розділених світськими умовностями, розділені безоднями смерті, в ту саму мить зітхнули і, може, подумали одне про одне. Вкрадливий запах алое остаточно сп’янив Рафаеля. Уява, під’юджувана забороною і тому ще полум’яніша, за одну мить вогненними штрихами намалювала йому жінку. Він жваво обернувся. Мабуть, збентежена тим, що доторкнулась до чужого, невідома теж повернула голову; їхні погляди, оживлені тією самою думкою, зустрілись...

— Поліна!

— Пан Рафаель!

Хвилину обоє, скам’янівши, мовчки дивились одне на одне. Поліна була в простій, вишуканій сукні. Крізь серпанок, що цнотливо прикривав груди, досвідчене око могло розрізняти лілейну білість і уявляти собі форми, що зачарували б навіть жінок. І все та сама дівоча скромність, небесна чистота, все та сама чарівність рухів. Тканина її рукава ледь тремтіла, виказуючи дрож, що охопив її тіло так само, як і серце.

— О, приїздіть завтра, — сказала вона, — приїздіть до «Сен-Кантена» по свої папери. Я там буду опівдні. Не спізніться.

Вона зразу підвелась і вийшла. Рафаель хотів був піти за нею, але побоявся скомпрометувати її й лишився; він глянув на Феодору — та здалась йому бридкою; він не здатен був зрозуміти жодної музичної фрази, він задихався в цьому залі й нарешті з переповненим серцем поїхав додому.

— Жонатасе, — сказав він старому слузі, коли ліг у ліжко, — дай мені крапельку опію на грудочці цукру, а завтра розбудиш за двадцять хвилин до дванадцятої.

— Хочу, щоб Поліна кохала мене! — вигукнув він уранці, з невимовною тугою дивлячись на талісман. Шкіра не ворухнулась — вона неначе втратила здатність стискатися. Звичайно, вона не могла здійснити вже здійснене бажання.