Шагренева шкіра

Вони повільно спустилися сходами, потім, ідучи в ногу, разом здригаючись під тягарем того самого щастя, пригортаючись одне до одного, як двоє голуб’ят, ця дружна пара дійшла до площі Сорбонни, де стояла Полінина карета.

— Я хочу побувати в тебе, — сказала вона. — Подивитись на твою спальню, на твій кабінет, посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде як давніше, — зашарівшись, додала вона. — Жозефе, — звернулась вона до лакея, — я заїду на вулицю Варен, а вже потім додому. Вже чверть на четверту, а я маю бути дома о четвертій. Хай Жорж їде швидше.

І за кілька хвилин закохані вже під’їздили до Валантенової оселі.

— О, яка я рада, що оглянула тут усе! — вигукнула Поліна, смикаючи шовкову запону коло Рафаелевого ліжка. — Коли засинатиму, подумки буду тут. Уявлятиму собі твою милу голову на подушці. Скажи, Рафаелю, ти ні з ким не радився, коли опоряджав свій дім?

— Ні з ким.

— Правда? А чи не жінка тут...

— Поліно!

— О, я страшенно ревнива! В тебе добрий смак. Завтра ж замовлю собі таке ліжко.

Сам не свій від щастя, Рафаель обняв Поліну.

— Але мій батько! Мій батько! — сказала вона.

— Я проведу тебе, щоб довше з тобою не розлучатися! — вигукнув Валантен.

— Який ти хороший! Я боялась попросити...

— Хіба ти не життя моє?

Було б нудно до слова переповідати всю розмову закоханих, якій надають справжньої ціни тільки тон, погляд, непередаваний жест. Валантен провів Поліну додому й повернувся з найпрекраснішим почуттям, яке лишень може зазнати й знести людина тут, на землі. А коли він сів у крісло перед каміном, думаючи про раптове й цілковите справдження своїх мрій, його мозок пронизала холодна думка, як криця кинджала пронизує груди; він глянув на шагреневу шкіру — вона трохи поменшала. Він круто лайнувся рідною мовою, без будь-яких єзуїтських недомовок андуйлетської абатиси[101], відкинувся на спинку крісла і втупив застиглий, невидющий погляд у розетку, що підтримувала драпрі.

— Господи! — вигукнув він. — Як! Усі мої жадання, всі... Сердешна Поліна!

Він узяв циркуль і виміряв, скільки життя коштував йому цей ранок.

— Мені лишилося всього два місяці!

Його кинуло в холодний піт, та раптом у нестямному пориві шалу він схопив шагреневу шкіру й крикнув:

— Який же я дурень!

З цими словами він вибіг із дому, добіг до колодязя в саду й кинув туди свій талісман.

— Хай буде, що буде... До біса всю цю маячню!

Отже, Рафаель віддався своєму щастю й зажив з Поліною в любові й згоді. Їхнє весілля, відкладене з причин, про які тут розповідати нецікаво, мали відсвяткувати в перших числах березня. Вони перевірили себе й уже не мали сумнівів щодо своїх почуттів, а оскільки щастя відкрило їм усю силу їхнього взаємного потягу, то на світі не було двох душ, двох натур, споріднених більше, ніж Рафаель і Поліна, коли їх поєднало кохання. Що глибше вони пізнавали одне одного, то дужче любили: з обох боків — та сама чуйність, та сама сором’язливість, та сама жага, але жага щонайчистіша, ангельська; ні хмаринки на їхньому обрії, бажання одного — закон для іншого. Обоє були багаті, могли задовольняти будь-які свої примхи — отже, ніяких примх у них не було. Дружині Рафаеля були властиві тонкий смак, почуття краси, щира поетичність, до всяких жіночих витребеньок вона була байдужа, усмішка коханого здавалась їй прекраснішою за ормузькі перли, найбагатшою окрасою її були муслін та квіти. А втім, Поліна й Рафаель уникали товариства, усамітнення здавалось їм таким чудесним, таким живлющим! Цікаві щодня бачили цю прекрасну нешлюбну пару в Італійському театрі або в Опері. Спочатку злоязикі глузували з них по вітальнях, та невдовзі вихор подій, що промчав над Парижем, змусив усіх забути про невинних коханців; до того ж про весілля вже оголосили. Це більш-менш виправдовувало їх в очах поборників моральності; та й слуги в них дібралися напрочуд скромні, — таким чином, вони не були покарані за своє щастя ніякими аж надто неприємними плітками.