Шагренева шкіра

Наприкінці лютого, коли досить теплі дні вже дозволяли мріяти про радощі весни, Поліна й Рафаель снідали вдвох у невеликій оранжереї, схожій на повну квітів вітальню з дверима просто до саду. Бліде зимове сонце, проміння якого пробивалося крізь ріденькі кущі, вже прогрівало повітря. Строкате листя, купи яскравих квітів, примхлива гра світлотіні — все голубило зір. Тоді як парижани ще грілися біля нудних камінів, це юне подружжя вже веселилося серед камелій, бузку та вересу. Їхні радісні обличчя видніли над нарцисами, конваліями та бенгальськими трояндами. Ця любострасна, пишна оранжерея була застелена африканською матою під колір лугової трави. На обтягнених зеленим тиком стінах не було й сліду вогкості. Меблі були дерев’яні, грубуваті на вигляд, але чудово відполіровані й чисті-чистісінькі. Поліна вмочила в каву писочок кошеняти, що скочило на стіл, принаджене запахом молока, дражнила його, то підсовуючи йому блюдце з вершками, то відсовуючи, аби розтягти гру; сміялася з кожного поруху кошеняти і витівала всякі жарти, не даючи Рафаелеві читати газету, що й так уже разів із десять випадала йому з рук. Як усе природне й щире, ця вранішня сценка дихала невимовним щастям. Рафаель прикидався заглибленим у газету, а сам позирав нишком на Поліну, що бавилася з кошеням, на свою Поліну в довгому пеньюарі, який тільки сяк-так прикривав її, на її розсипані коси, на білу ніжку з голубими жилками в чорній оксамитовій пантофельці. Вона була чарівна в цьому домашньому вбранні, чарівна, як фантастичні образи Вестолла[102]; схожа і на дівчину, і на жінку, скоріш навіть на дівчину, ніж на жінку, вона впивалася чистим щастям і спізнала тільки перші радощі кохання. Тільки-но, до решти поринувши в тиху замрію, забув про газету, Поліна вихопила її, зіжмакала, шпурнула в сад, і кошеня побігло за політикою, що, як і завжди, крутилася круг самої себе. А коли Рафаель, чия увага була поглинута цією дитячою розвагою, захотів читати далі й нахилився, щоб підняти газету, якої вже не було, почувся сміх, щирий, радісний, заливистий, як пташиний щебет.

— Я ревную тебе до газети, — сказала Поліна, витираючи сльози, що виступили в неї на очах від цього дитинно-веселого сміху. — Хіба це не зрада, — провадила вона, раптом знов обертаючись на жінку, — при мені захоплюватись російськими відозвами й віддавати перевагу прозі імператора Наполеона перед словами й поглядами кохання?

— Я не читав, ангеле мій, я дивився на тебе.

В цю хвилину біля оранжереї почулась важка хода садівника, — пісок рипів під його підкованими чобітьми.

— Вибачте, пане маркізе, що перешкодив вам, і, ви, пані, теж вибачте, але я приніс таку дивину, якої ще зроду не бачив. Я щойно, дозвольте пояснити, брав воду в колодязі й витяг у відрі якусь чудернацьку морську рослину. Ось вона! Бач як звикла до води: зовсім не намокла й не відвологла. Суха, наче з дерева, і не слизька зовсім. Звісно, пан маркіз ученіший за мене, то я й подумав: треба віднести, їм буде цікаво.

І садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреневу шкіру, що вже мала не більш як шість квадратних дюймів площі.

— Дякую, Ваньєре, — сказав Рафаель, — Справді дуже цікава річ.

— Що з тобою, серце? Ти поблід! — вигукнула Поліна.

— Ідіть, Ваньєре.

— Твій голос мене лякає, — сказала Поліна, — він раптом якось дивно змінився... Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Що в тебе болить? Ти занедужав? Лікаря! — гукнула вона. — Жонатасе, поможіть!

— Не треба, Поліно, — сказав Рафаель, уже опановуючи себе. — Ходімо звідси. Тут якісь квіти надто сильно пахнуть. Може, вербена?

Поліна накинулась на безневинну рослину, вирвала її з корінням і викинула в сад.

— Ох, серце моє! — вигукнула вона, стискаючи Рафаеля в обіймах таких палких, як їхнє кохання, і млосно-кокетливо підставляючи червоні губи для цілунку. — Як ти поблід, я зрозуміла, що не пережила б тебе: твоє життя — це моє життя. Рафаелю, ось проведи рукою по моїй спині. Там у мене ще мороз, пестощі смерті. Твої губи горять. А рука? Крижана, — додала вона.

— Пусте, — відказав Рафаель,

— А чого ж сльоза? Дай я вип’ю її.

— Поліно, Поліно, ти надто сильно кохаєш мене!

— З тобою щось негаразд, Рафаелю... Кажи, бо я однаково розкрию твою таємницю. Дай-но сюди, — сказала вона й узяла шагреневу шкіру.

— То мій кат! — вигукнув Валантен, з жахом дивлячись на талісман.

— Що ти кажеш! — жахнулась Поліна і впустила страшний символ фатуму.

— Ти кохаєш мене? — спитав він.

— Чи я тебе кохаю? Ще й питаєш!

— Тоді покинь мене, йди від мене!

Бідолаха пішла.

— Як! — зоставшись сам, скрикнув Рафаель. — У нашу освічену добу, коли ми дізналися, що діаманти — це кристали вуглецю, в добу, коли на все знаходиться пояснення, коли поліція заарештувала б нового месію, а чудеса, здійснені ним, розглядали б у Академії наук, коли ми віримо тільки в нотаріальні написи, я повірив — я! в якесь «Мене-Текел-Фарес»[103]? Але, свідчусь Богом, я не можу повірити, ніби вищій істоті приємно катувати добропорядну людину... Треба поговорити з ученими.