Шагренева шкіра

— А! — крикнув Рафаель, відчуваючи, що він ніби скидає з себе свинцевий плащ, який він носив з того самого дня, коли йому подаровано талісман. — Ти одурив мене, ти не коришся мені, угоду порушено. Я вільний, я житиму. Отже, все це було лихим жартом?

Вимовляючи ці слова, він не смів вірити своєму відкриттю. Він одягся так само просто, як одягався в давні дні, й вирішив дійти пішки до своєї колишньої оселі, пробуючи думкою перенестись у ті щасливі часи, коли він безбоязно віддавався шалові жадань, коли ще не звідав усіх земних насолод. Він ішов і бачив перед собою не Поліну з «Сен-Кантена», а вчорашню Поліну, ідеал коханої, що так часто являвся йому в мріях, молоду, розумну, сповнену любові дівчину з мистецькою натурою, здатну зрозуміти поета й поезію, до того ж дівчину, що живе в розкошах; одне слово — Феодору, але тільки з прекрасною душею, або Поліну, але вже графиню й мільйонерку, як Феодора. Коли він опинився коло стертого порога, на розколотій плиті коло дверей старого будинку, де він стільки разів упадав у розпуку, з зали вийшла стара жінка й спитала:

— Чи це ви пан Рафаель де Валантен?

— Так, тітусю, — відповів він.

— Пам’ятаєте вашу давню квартиру? — провадила вона. — Вас там дожидають.

— Дім ще орендує пані Годен? — спитав Рафаель.

— Та що ви, пане! Пані Годен тепер баронеса. Живе в чудовому власному домі, за Сеною. Чоловік її повернувся. Скільки грошей привіз!.. Кажуть, вона могла б купити весь квартал Сен-Жак, якби захотіла. Вона подарувала мені все майно, яке є в домі, й задарма відступила контракт до кінця терміну. Добра жінка все-таки. І така сама проста, як була.

Рафаель хутко піднявся до себе в мансарду і, коли ступав на останні сходинки, почув звуки фортепіано. Поліна чекала його; на ній було скромне ситцеве платтячко, але з його крою, з капелюшка, рукавичок, шалі, недбало кинутих на ліжко, видно було, яка вона багата.

— Ах! Ось і ви, нарешті! — вигукнула вона, повернувши голову й підводячись назустріч йому в пориві наївної радості.

Рафаель підійшов і сів поруч Поліни, залившись рум’янцем, збентежений, щасливий; він мовчки дивився на неї.

— Нащо ви покинули нас? — спитала Поліна і, червоніючи, опустила очі. — Що з вами сталося?

— Ох Поліно! Я був дуже нещасний, та й досі я такий.

— Ой, — зітхнула вона зворушено. — Вчора я зрозуміла все. Бачу — ви добре одягнений, наче багатий, а насправді — ану, признавайтесь, пане Рафаелю, все як і було, правда?

На очі Валантенові навернулись непрохані сльози, він вигукнув:

— Поліно! Я...

Він не договорив, у очах його світилась любов. Погляд був сповнений ніжності.

— О, ти кохаєш мене, ти кохаєш мене! — вигукнула Поліна.

Рафаель тільки нахилив голову — він не міг промовити й слова.

І тоді дівчина взяла його за руку, стиснула її в своїй і заговорила, сміючись і плачучи воднораз:

— Багаті, багаті, щасливі, багаті! Твоя Поліна багата... А мені... мені треба тепер бути бідною. Скільки разів я казала собі, що за саме лише право сказати: «Він мене кохає», — я віддала б усі скарби світу! О мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш задоволений, але ти повинен любити й мою душу, вона повна любові до тебе! Ти знаєш, мій батько повернувся. Я багата спадкоємиця. Батько й мати віддали мою долю в мої руки. Я вільна, розумієш?

Рафаель тримав Поліну за руки і, ніби в нестямі, так палко, так жадібно цілував їх, що ті поцілунки схожі були на корчі. Поліна відняла руки, поклала йому на плечі й притягла його до себе; вони обнялись, пригорнулись і поцілувалися з тим солодким і святим запалом, вільним від усіх поганих думок, яким буває позначений тільки один цілунок, перший, той, яким дві душі беруть одна одну у владу.

— Ох! — зітхнула Поліна, падаючи на стілець. — Я не можу без тебе жити... Не знаю, звідки взялось у мене стільки відваги, — додала вона, почервонівши.

— Відваги, Поліно? Ні, тобі боятись нема чого, це не відвага, а кохання, справжнє кохання, глибоке, вічне, як моє, правда ж?

— О, говори, говори, говори! — сказала вона. — Твої уста були так довго німі для мене!

— То ти мене кохала?

— О Господи! Чи я кохала? Знав би ти, скільки разів я плакала, прибираючи твою кімнату, горюючи через те, що ми з тобою вбогі. Я ладна була продатись демонові, аби лиш розвіяти твій смуток. Тепер, мій Рафаелю, адже ти мій: моя оця прекрасна голова, моїм стало твоє серце! О так, надто серце, оте вічне багатство!.. На чому ж я спинилася? — сказала вона. — А, так! У нас три-чотири мільйони. Може, п’ять. Якби я була бідна, мені, мабуть, дуже хотілось би носити твоє ім’я, щоб мене називали твоєю дружиною, а тепер я б віддала за тебе весь світ, залюбки була б довіки твоєю служницею. І ось, Рафаелю, пропонуючи тобі своє серце, себе й своє багатство, я все ж даю тобі не більше, ніж тоді, коли поклала сюди — вона показала на шухляду столу, — монету в сто су. О, якого болю завдала мені тоді твоя радість!

— Нащо ти багата? — вигукнув Рафаель. — Нащо в тебе немає марнолюбства? Я нічого не можу зробити для тебе!

Він аж руки заломив від щастя, від розпачу, від кохання.