Шагренева шкіра

Рафаель неквапно походжав круг зали для глядачів, його вже не вабили насолоди, колись такі жадані. Очікуючи другого акту «Семіраміди», він гуляв по фойє, по коридорах, забувши про свою ложу, в яку навіть не зазирнув. Почуття власності більш не існувало в його серці. Як усі хворі, він думав тільки про свою хворобу. Зіпершись на виступ каміна, повз який, походжаючи по фойє, сновигали молоді й старі чепуруни, колишні й нові міністри, пери невизнані або фальшиві, породжені Липневою революцією, безліч комерсантів та журналістів, — Рафаель помітив у натовпі за кілька кроків від себе дивну, надприродну постать. Він пішов назустріч цьому незвичайному створінню, безцеремонно примруживши очі, щоб краще його розглядіти. «Оце то колорит!» — подумав він. Брови, волосся, борідка комою, як у Мазаріні — незнайомець видимо пишався нею, були пофарбовані на чорне, та оскільки він був, мабуть, уже добряче посивілий, це надало їм якогось неприродно лілового відтінку, що мінився під тремтячим світлом. Його вузьке, плескате обличчя, на якому зморшки були замазані густим шаром рум’ян та білила, виражало хитрість і стурбованість водночас. Непофарбовані місця, де проступала землиста, зів’яла шкіра, прикро вирізнялись; годі було дивитися без сміху на цю фізіономію з гострим підборіддям, з опуклим лобом, яка нагадувала ті прекумедні фігурки, що їх на дозвіллі вирізьблюють німці-пастухи. Коли б якийсь спостережливий чоловік придивився спершу до цього старого Адоніса, а потім до Рафаеля, то помітив би, що в маркіза молоді очі за старечою маскою, а в незнайомця — тьмяні старечі очі за маскою юнака. Рафаель силкувався пригадати, де він бачив цього щуплявенького дідка в чудовій краватці, в високих чоботях із дзвінкими острогами і схрещеними на грудях руками — одне слово, з таким виглядом, ніби він зберіг весь юнацький запал. В ході його не було нічого робленого, штучного. Елегантний фрак, старанно застебнутий на всі ґудзики, створював враження, що його власник по-старовинному міцно збудований, підкреслював прямий стан цього старого дженджика, що й досі стежив за модою. Валантен дививсь на цю оживлену ляльку, мов заворожений, ніби перед ним з’явився привид. Дивився, як на старе закурене полотно Рембрандта, недавно реставроване, полаковане і вставлене в раму. Це порівняння навело його на слід істини: віддавшись невиразним спогадам, він раптом пізнав антиквара, котрому завдячував своє нещастя. В ту саму хвилину на холодних губах цього фантастичного персонажа, що прикривали вставні зуби, заграла безмовна усмішка. І ось живій Рафаелевій уяві відкрилась разюча подібність цього чоловіка до тієї ідеальної голови, якою митці наділяють Гетевого Мефістофеля. Безліч забобонних думок опанувало душу скептика. Рафаель у ту хвилину вірив у могутність демона, в усі види чарів, про які оповідають середньовічні легенди, відтворювані поетами. З жахом відкинувши шлях Фауста, він раптом палко, як це буває з умирущими, повірив у Бога, в діву Марію й заволав до небес. У яскравому, променистому світлі побачив він небо Мікеланджело й Санті Урбінського; хмари, сивобородого діда, голівки з крильцями, прекрасну жінку, оточену сяйвом. Тепер він осягав ці чудовні створіння; фантастичні й водночас такі близькі людині, вони пояснювали йому те, що сталося з ним, і ще лишали надію. Та коли погляд його впав знову на фойє Італійської опери, то замість діви Марії він побачив чарівну дівчину, нікчемну Ефразію, танцівницю з тілом гнучким і легким, у блискучій сукні, обсипаній східними перлами; вона поволі підійшла до свого нетерплячого старигана — безсоромно, з гордо піднятою головою, блискаючи очима, вона показувала себе заздрісному й спостережливому світові, щоб усі бачили, який багатий той купець, чиї незліченні скарби вона розтрачує. Рафаель згадав про насмішкувате побажання, яким він відповів на фатальний дарунок старого, і тепер він заживав усю насолоду помсти, дивлячись на глибоке приниження цієї найвищої мудрості, падіння якої ще так недавно видавалося неможливим. Ветхий дід усміхнувся до Ефразії висохлими устами, і та сказала йому у відповідь щось ласкаве; він подав їй свою висхлу руку й кілька разів обійшов з нею фойє, радісно ловлячи палкі погляди та компліменти натовпу, адресовані його коханці, й не помічаючи зневажливих посмішок, не чуючи злобних кпин на свою адресу.

— На якому цвинтарі дівчина-вампір викопала цього трупа? — спитав найелегантніший з романтиків.

Ефразія всміхнулась. Дотепник був білявий, стрункий молодик із вусами, з блискучими голубими очима, в куцому фраку, в капелюсі набакир; швидкий на язик, він так і сипав модними слівцями з романтичного лексикону.

«Як часто старі люди кінчають дурощами своє чесне, трудяще, добропорядне життя! — подумав Рафаель. — У нього вже ноги холонуть, а він тягається...»

— Слухайте! — гукнув він, зупиняючи купця й підморгуючи Ефразії. — Ви що, забули суворі правила вашої філософії?

— Ох, тепер я щасливий, як юнак, — рипучим голосом відповів дідок. — Я хибно розумів буття. Все життя — в єдиній годині кохання.