Шагренева шкіра

— Я тебе знаю, небесне створіння, коли ти станеш маркізою де Валантен, ні титул мій, ні багатство не будуть для тебе варті...

— Однієї твоєї волосинки! — докінчила вона.

— У мене теж мільйони, але що тепер для нас багатство. Моє життя — ось що я можу тобі подарувати, візьми його!

— О, твоє кохання, Рафаелю, для мене дорожче від цілого світу! Як, твої думки належать мені? Тоді я найщасливіша зі смертних.

— Нас можуть почути, — зауважив Рафаель.

— О, тут нікого нема! — сказала вона, грайливо стріпнувши кучерями.

— Іди ж до мене! — закричав Рафаель, простягаючи до неї руки.

Вона впала йому на коліна й охопила руками його шию.

— Обійміть мене за всі прикрощі, яких завдали мені, за всі муки, що я терпіла через ваші радощі, за всі ночі, що я просиділа, розмальовуючи віяла...

— Віяла?

— Коли вже ми багаті, золото ти моє, я можу сказати тобі все. Ох дитино! Як легко дурити розумних людей! Хіба ж могли в тебе бути двічі на тиждень білі жилети й свіжі сорочки за три франки на місяць для пралі? А молока ти випивав удвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші! Я дурила тебе на всьому — на паливі, на оливі, навіть на грошах. О мій Рафаелю, не бери мене за дружину, — сміючись додала вона, — я дуже хитра.

— Як же тобі вдавалося це?

— Я працювала ночами до другої години й половину заробленого на віялах віддавала мамі, а половину тобі.

Якусь хвилину вони дивились одне на одного, ошалілі від радості й любові.

— О, колись ми, мабуть, заплатимо за таке щастя якимсь страшним горем! — вигукнув Рафаель.

— Ти одружений? — спитала Поліна. — Я нікому тебе не віддам.

— Я вільний, рідна моя.

— Вільний! — повторила вона. — Вільний — і мій!

Вона стала навколішки, склала руки й молитовно звела очі на Рафаеля.

— Я боюся збожеволіти. Який ти чарівний! — провадила вона, гладячи рукою біляву голову коханого. — Яка ж вона дурна, ота твоя графиня Феодора! Яку втіху відчувала я вчора, коли всі вітали мене! Її ніколи не зустрічали так! Слухай, любий, коли я торкнулася спиною твого плеча, якийсь голос шепнув мені: «Він тут!» Я обернулась — і побачила тебе. О, я втекла, щоб не почепитись тобі на шию при всіх!

— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель. — А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.

— Скажи ці слова ще раз, коханий!

— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку. — Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.

— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю, — вигукнула вона, — все це моє і я твоя?

— Назавжди, ніжна моя душе, — схвильовано промовив Рафаель. — Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.

— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна. — Я жила!

Щасливий той, хто збагне їхню радість, — вона йому знайома!

— Любий Рафаелю, — сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні, — я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.

— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім, — вирішив маркіз.

— Так, правда! — погодилась вона. Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!

Обоє засміялися милим, невинним сміхом.

— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.

— А як же слава, ласкавий пане?

— Ти — моя єдина слава.

— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину, — сказала вона, гортаючи папери.

— Моя Поліно...

— Атож, я твоя Поліна... То що?

— Де ти живеш?

— На вулиці Сен-Лазар. А ти?

— На вулиці Варен.

— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...

Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.

— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні, — заперечив Рафаель.

— Правда... Через два тижні ми звінчаємось. — Поліна підстрибнула, як дитя. — О, я безсерда дочка! — провадила вона. — Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?

— Маркіза де Валантен виявить мені честь, пішовши зі мною під руку?

— Ключі від кімнати я заберу з собою! — оголосила вона. — Це ж палац, це наша скарбниця!

— Поліно, ще один цілунок!

— Тисячу! Боже, — сказала вона, глянувши на Рафаеля. — І так буде завжди? Мені здається — це сон.