Шагренева шкіра

По тих словах на всіх обличчях проступив глибокий подив. Усі зашепотілися, більш або менш промовисто поглядаючи на хворого, ніби він припустився якогось аж надто зухвалого вчинку. Рафаелеві, що не зовсім іще звільнився від юнацької сором’язливості, стало ніяково, але він зразу струснув із себе скутість, опанував себе й спробував пояснити собі цю дивну пригоду. В голові у нього все зразу прояснилось, перед ним виразно виступило минуле, і тоді причини почуття, яке він викликав, вималювались, наче жили на трупі, щонайменші відгалуження яких природознавці вміло забарвлюють ін’єкціями; він упізнав себе в цій миттєвій картинці, він простежив своє життя день за днем, думку за думкою: не без подиву Рафаель відкрив, що він похмурий і замислений серед цього безтурботного товариства; весь час думає про свою долю, постійно зайнятий своєю хворобою, зневажає ту короткочасну близькість, яка так швидко встановлюється між подорожніми, — найімовірніше тому, що вони не сподіваються зустрітися ще колись; до всіх, просто-таки до всіх байдужий, одне слово, схожий на якусь скелю, нечутливу ні до пестощів хвиль, ні до їхньої люті. Незвичайне інтуїтивне прозріння дозволило йому тепер читати в душах оточення; помітивши освітлений свічками жовтий череп і сардонічний профіль старого чоловіка, він згадав, що якось виграв у нього й не запропонував відігратись; трохи далі він побачив гарненьку жіночку, до зальотів якої він зостався холодний; кожне ставило йому на карб якусь кривду, на перший погляд мізерну, але вона завдала невеличкого уколу самолюбству, і її не забуто. Він несвідомо зачіпав суєтні почуття всіх, з ким лишень стикався. Тих, кого він кликав до себе в гості, кому пропонував коней, дратувала розкіш, що оточувала його; уражений їхньою невдячністю, він звільнив їх від цього приниження — тоді вони вирішили, що він їх зневажає, і звинуватили його в аристократизмі. Зазираючи до людей у душі, вгадуючи найпотаємніші думки, він жахнувся: що це за товариство, яке ховається під цією чемністю, під цією вилощеністю! Йому заздрили, його ненавиділи тільки тому, що він багатий і надзвичайно розумний; своєю мовчанкою він ошукував надії цікавих; людям дріб’язковим і поверховим його скромність видавалася пихою. Він зрозумів, який таємний, непрощенний злочин чинив щодо них: він уникав влади посередності. Непокірний їхньому інквізиторському деспотизмові, він насмілювався обходитись без них; прагнучи помститись йому за горду незалежність, що таїлася під цим, усі інстинктивно об’єдналися, щоб дати йому відчути їхню силу, піддати його своєрідному остракізмові, показати, що вони теж можуть обійтися без нього. Таке обличчя вищого світу викликало в нього спершу почуття жалю, але потім він мимовільно здригнувся, сам злякавшися своєї проникливості, яка послужливо здіймала перед ним запону плоті, що огортала душевний світ, і він заплющив очі, ніби не бажаючи бачити нічого. Ця похмура фантасмагорія істини зразу ж затяглась завісою, але Рафаель опинився в страшній самотності, неминучій при будь-якій владі й пануванні. В ту ж мить він сильно закашлявся. Ніхто не сказав йому жодного слова, хай байдужого й пустого, та все ж трохи схожого на вираз чемного співчуття, як-то заведено в таких випадках серед людей з доброго товариства, хоч би вони й зібрались випадково, — навпаки, він почув ворожі вигуки, обурений шепіт. Товариство навіть не вважало за потрібне вдаватись перед ним до якихось прикрас, можливо, розуміючи, що Рафаель розгадав його до кінця.

— Його хвороба заразна.

— Розпорядникові не слід би пускати його до зали.

— Слово честі, в порядному товаристві так кашляти не дозволяється!

— Коли людина така хвора, їй не слід їздити на води...

— Тут більше неможливо лишатися.