Шагренева шкіра

«Ось через що в вас дочка оніміла!»[104] — усміхнувшись, підхопив Валантен і повів Opaca до себе в кабінет, щоб вручити йому гонорар за цей марний консиліум.

— Вони послідовні, — сказав йому молодий лікар, — Камерістус відчуває, Бріссе вивчає, Могреді сумнівається. Адже в людини є й душа, й тіло, й розум, чи не так? Котрась із цих першопричин діє в нас сильніше. Людська натура завжди виявить себе в людській науці. Повір мені, Рафаелю: ми не лікуємо, ми тільки допомагаємо вилікуватися. Між системами Бріссе й Камерієтуса є ще система вичікувальна, але, щоб успішно застосувати її, треба знати хворого років десять. У основі медицини, як і всіх інших наук, лежить заперечення. Отже, отямся, спробуй поїхати в Савойю; найкраще довіритись природі, це завжди буде найкраще.

Через місяць, чудового літнього вечора, дехто з тих, що приїхали на води в Екс, зібрався після прогулянки в курзалі. Рафаель довго сидів сам біля вікна, спиною до решти; на нього напала та мрійна задума, коли думки виникають, нанизуються одна на одну, тануть, не набувши ніякої форми, й пропливають, ніби прозорі бліді хмари. Смуток тоді тихий, радість неясна й душа майже спить. Віддаючись цим приємним відчуттям, щасливий тим, що він не зазнає ніякого болю, а головне — примусив нарешті замовкнути погрози шагреневої шкіри, Валантен купався в теплій атмосфері вечора, впивав у себе чисте й запашне гірське повітря. Коли на вершинах погасли багряні відсвіти й почало холодніти, він трохи звівся, щоб зачинити вікно.

— Будьте ласкаві, не зачиняйте вікна, — звернулась до нього одна літня дама. — Ми задихаємось.

Слух Рафаеля різонула ця фраза, вимовлена якимсь особливо злим тоном, — так людина, в чию дружню прихильність нам хотілось вірити, необережно кидає слово, що руйнує солодку ілюзію наших почуттів, оголивши безодню людського егоїзму. Рафаель зміряв стару холодним як у незворушного дипломата, поглядом, покликав лакея і, коли той підійшов, сухо сказав йому:

— Відчиніть вікно!