Шагренева шкіра

— Такі бажання тішать нас, поки ми цілком здорові, — зауважив Рафаель, бавлячись Поліниним волоссям.

Та враз він закашлявся тим глибоким, лунким кашлем, що виходить ніби з могили, зловісним кашлем, від якого хворі бліднуть і їх кидає в дрож і в піт, — до такої міри напружуються їхні нерви, стрясається тіло, втомлюється спинний мозок і наливаються свинцем кровоносні судини. Блідий, змучений, Рафаель повільно відкинувся на подушку — він ослаб так, ніби в ньому вичерпались останні сили. Поліна пильно глянула на нього широко розплющеними очима й завмерла, бліда, оніміла від жаху.

— Не треба більше шаліти, коханий, — нарешті сказала вона, намагаючись утаїти від Рафаеля свої жахливі передчуття.

Вона затулила обличчя руками: перед очима в неї стояв огидний кістяк смерті. Обличчя Рафаеля посиніло, очі запали, воно нагадувало череп, видобутий з могили задля наукових дослідів. Поліні згадався вигук, що напередодні вирвавсь у Валантена, і вона подумала:

«Так, є безодні, яких навіть кохання не подолає. Але тоді йому треба поховати там себе».

Одного березневого ранку, за кілька днів після цієї тяжкої сцени, Рафаель був у себе в спальні, оточений чотирма лікарями, що посадили його в крісло біля вікна, ближче до світла, і по черзі з підкресленою увагою мацали його пульс, оглядали його й розпитували. Хворий намагався вгадати їхні думки, стежив за кожним їхнім рухом, за найменшою зморшкою, що з’являлась у них на чолі. Цей консиліум був його останньою надією. Верховний суд мав скласти йому вирок: життя чи смерть. Для того, щоб вирвати в людської науки її останнє слово, і скликав Валантен оракулів сучасної медицини. Завдяки його багатству й знатності перед ним тепер постали всі три системи, між якими коливається людська думка. Троє з цих лікарів, що уособлювали боротьбу між спіритуалізмом, аналізом і таким собі насмішкуватим еклектизмом, принесли з собою всю філософію медицини. Четвертий лікар був Орас Б’яншон, всебічно освічений учений з великим майбутнім, можливо, найзначніший з нових лікарів, розумний і скромний представник працьовитої молоді, що готується успадкувати скарби, за півсотні років назбирані Паризьким університетом, і, може, спорудить нарешті пам’ятник із маси різноманітних матеріалів, нагромаджених попередніми сторіччями. Приятель маркіза й Растіньяка, він-таки лікував кілька днів Рафаеля, а тепер допомагав йому відповідати на запитання трьох професорів і часом не без наполегливості звертав їхню увагу на симптоми, які, на його думку, свідчили про сухоти.

— Ви, мабуть, дозволяли собі ексцеси, жили безладним життям? Чи забагато працювали розумово? — спитав Рафаеля один із трьох знаменитих лікарів, у якого високе чоло, широке обличчя й могутня комплекція, здавалося, свідчили про потужніше обдаровання, ніж у його супротивників.

— Три роки зайняла в мене одна велика праця, якою ви, може, колись зацікавитесь, а потім я вирішив до решти спалити себе в розвагах...

Великий лікар задоволено кивнув головою, ніби промовляючи: «Я так і знав!» То був знаменитий Бріссе, проводир органічної школи, наступник наших Кабанісів і наших Біша, один із тих позитивних, матеріалістичних умів, котрі дивляться на кожну людину, як на істоту раз назавжди визначену, підпорядковану виключно законам своєї власної організації, так що причини нормального стану її здоров’я, як і смертельних аномалій, завжди очевидні.

Діставши відповідь, Бріссе мовчки подивився на чоловіка середнього зросту, червоним видом і вогнистими очима схожого на античних сатирів, — той, зіпершись на одвірок, мовчки й уважно розглядав Рафаеля. Чоловік побожний і екзальтований, доктор Камерістус, проводир віталістів, пишномовний захисник абстрактних доктрин Ван-Гельмонта, вважав людське життя якимсь вищим началом, нез’ясовним феноменом, який глумиться з хірургічного ножа, обдурює хірургію, не піддається медикаментам, алгебраїчним іксам, анатомічному вивченню й знущається з наших зусиль, — якимось своєрідним полум’ям, невідчутним і невидимим, підпорядкованим незнаному божественному закону і нерідко горить далі в тілі, приреченому, на загальну думку, до скорої смерті й водночас згасає в організмі найжиттєздатнішому.

Сардонічна усмішка грала на устах третього — доктора Могреді, надзвичайно розумного, але великого скептика й насмішника, який вірив тільки в скальпель, припускав разом з Бріссе, що людина квітучого здоров’я може померти, і визнавав разом з Камерістусом, що людина може жити й після смерті. В кожній теорії він визнавав певні переваги, але жодної з них не приймав, вважаючи за найкращу медичну систему — не мати ніякої системи, а триматися тільки фактів. Панург у медицині, бог спостережливості, великий дослідник і великий насмішник, готовий на будь-які, найвідчайдушніші спроби, він саме розглядав шагреневу шкіру.

— Мені дуже хотілось би самому поспостерігати збіг, який існує між вашими бажаннями й стисканням шкіри, — сказав він маркізові.

— Навіщо? — вигукнув Бріссе.

— Навіщо? — підхопив Камерістус.

— А, то ви однієї думки! — зауважив Могреді.