Шагренева шкіра

Жафе вийшов і зразу повернувся.

— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини, — сказав він Рафаелеві. — Вона така, незвичайна...

— Шматочок? — вигукнув Рафаель. — І волосинки б не дав. А втім, спробуйте, — додав він сумно й водночас насмішкувато.

Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.

— Я загинув! — вигукнув Рафаель. — Це воля самого Бога. Я помру.

Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:

— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.

Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!

— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба, — додав Планшет.

— Я вірю в диявола, — помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.

— А я — в Бога, — озвався Планшет.

Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.

— Ми не можемо заперечувати факт, — провадив хімік.

— Ет, щоб нас утішити, панове доктринери вигадали туманну аксіому: дурне, як факт.

— Але не забувай, що твоя аксіома — теж факт! — зауважив хімік.

Обидва засміялись і спокійнісінько сіли обідати: для таких людей чудо — тільки цікаве явище природи.

Коли Валантен повернувся додому, його охопила холодна лють; тепер він уже ні в що не вірив, думки його плутались, кружляли, розбігались, як у кожного, хто наткнеться на щось неможливе. Він ще міг припустити, що в машині Шпіггальтера був якийсь таємний дефект, — безсилля механіки й вогню не дивувало його; але гнучкість шкіри, яку він відчув, коли взяв її в руки, а водночас нездоланність, яку вона виявила, коли всі руйнівні засоби, які лишень мала в розпорядженні людина, були спрямовані проти неї, — ось що жахало його. Від цього неспростовного факту голова йшла обертом.

«Я збожеволів, — думав він. — Зранку я нічого не їв, але мені не хочеться ні їсти, ні пити, а в грудях наче вогнем пече».

Він повісив шагреневу шкіру на давнє місце і, знов обвівши контури талісмана червоним чорнилом, сів у крісло.

— Вже восьма година! — вигукнув він. — День проминув, наче сон.

Він зіперся на бильце крісла і, підперши голову рукою, довго сидів так, заглиблений у ті похмурі роздуми, в ті гнітючі міркування, таємницю яких забирають із собою засуджені на смерть.

— Ох Поліно, бідне дівча! — вигукнув він. — Є безодні, яких не подолає навіть кохання, хоч які могутні його крила.

Та раптом він почув здушене зітхання і завдяки одній з найзворушливіших якостей, що ними наділені закохані, впізнав Полінин віддих.

«О, ось і вирок! — подумав Рафаель. — Якщо вона справді тут, я хотів би померти в її обіймах».

Почувся веселий невимушений сміх. Рафаель повернувся обличчям до ліжка й крізь прозору запону побачив Полінине лице, вона всміхалась, як дитина, задоволена тим, що її хитрощі вдалися. Її прекрасні кучері розсипались по плечах; у цю мить вона була схожа на бенгальську троянду серед букету білих троянд.

— Я підкупила Жонатаса, — сказала вона. — Я твоя дружина, то хіба це ліжко не належить мені? Не гнівайся на мене, любий, я тільки хотіла заснути коло тебе, несподівано з’явитися перед тобою. Вибач мені ці пустощі.

Вона, мов кицька, стрибнула на постелі, вся аж променіючи в білому мусліні, й сіла до Рафаеля на коліна.

— Про яку безодню ти говорив, коханий? — спитала вона, і обличчя її набуло стурбованого виразу.

— Про смерть.

— Ти мене мучиш, — сказала вона. — Є такі думки, до яких нам, бідним жінкам, краще не звертатись, бо вони нас убивають! Чи це від сили кохання, чи від браку мужності — не знаю. Смерть мене не лякає, — провадила вона сміючись. — Померти разом з тобою, хоч би завтра вранці, востаннє цілуючи тебе, було б для мене щастям. Мені здається, я прожила б за цей час більше сторіччя. Що для нас число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали все життя, сповнене миру й кохання?

— Твоя правда, твоїми милими устами промовляє саме небо. Дай я поцілую тебе, і помремо, — сказав Рафаель.

— Що ж, і помремо, — засміялась вона.