Шагренева шкіра

Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров’я; в назві можна було вбачити добру прикмету. Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з’єднані незламною основою.

— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу, — сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза, — то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.

— Оце так! — вигукнув Рафаель.

Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.

— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.

В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.

— Oгo! — незворушно зауважив Планшет. — Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.

— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!

Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.

— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.

Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам’яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.

— Дайте-но, — сказав Рафаель.

Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м’яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.

— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель. — Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?

— Ласкавий пане, це я винен, — скрушно відказав математик, — треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?

— Я сам вас про це попросив, — нагадав Рафаель.

Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:

— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.

Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.

— Ну, старий друже, — сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад, — як справи у хімії?

— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...

— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви, — зауважив Рафаель.

— Щира правда, юначе!

— Слухай, — сказав професор Планшет хімікові. — Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його «дияволіком», бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.

— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік. — Може, вона виявиться новим простим тілом!

— Та це просто шматок ослячої шкіри, — сказав Рафаель.

— Добродію!.. — обурився хімік.

— Я не жартую, — сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.

Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:

— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.

Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.

— Це не шагрень! — вигукнув хімік. — Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.