Що знає вітер

Туман нависав низько, тож вуличні ліхтарі скидалися на свічки за тканиною, розпливчасті і тьмяні. Томас не прогулювався, а крокував, дивовижно зливаючись із туманом через довгий чорний плащ і перетворюючись на один із багатьох силуетів, які то розчинялися в мороці, то вимальовувалися. Панчохи, закріплені в мене на ногах корсетними ремінцями, до яких я ніяк не могла звикнути, слабко захищали від вологи, та відчувати шкірою повітря все одно було приємно. Капелюшок я залишила в кімнаті, бо не хотіла псувати зачіску. Зате Томас надягнув картуза з тих, яким, вочевидь, віддавав перевагу та які Оїн носив усе життя. Картуз лежав над глибоко посадженими блакитними очима Томаса, дженджуристий і хлопчакуватий, геть не схожий на свого власника. Більшість чоловіків, як я помітила, мала презентабельніші капелюхи-котелки. Але Томас рідко ходив у котелку. Йому неначе подобалося, що картуз каже: «Я звичайний собі хлопак. У мені нема нічого цікавого».

— Ми йдемо до готелю «Ґрешем». Сьогодні одружився мій друг. Оскільки ми в місті, я подумав, що нам слід відвідати святкування. Церемонію в соборі святого Патріка ми пропустили, та вечірка лише починається.

— Цей друг — та сама людина, з якою ти хотів мене познайомити?

— Ні, — відповів він і міцніше взявся за мою руку. — Дермот Мерфі — чумовий хлопак. Та сьогодні він не зважатиме ні на кого, крім Шінейд. Можливо, ти пам’ятаєш Шінейд.

Я була певна, що не згадаю Шінейд, і нервово глитнула. Ми звернули з Парнелл-стріт на О’Коннелл-стріт, і попереду замаячив «Ґрешем», що виходив на вулицю. Він, добре освітлений і жвавий, був патріархом центру міста, і його постояльці висипалися в туманний вечір, щоб знову повернутися до нього.

Нас зустріли як осіб королівської крові, хутко та вправно прийнявши наш верхній одяг у роздягальні, а тоді спрямували до закритого бального залу, до якого вели широкі сходи нагору. Звідти блимало світло й линула музика, ваблячи нас до широкого простору, де грав оркестр і тривали танці на майданчику, оточеному маленькими столиками, за якими сиділи чоловіки й жінки в пишних шатах. Відразу за танцювальним майданчиком стояв величезний бар у колі табуретів та підвішених ламп, і Томас ненадовго зупинився, оглядаючи зал і тримаючи руку на моїй талії.

— Томмі! — крикнув хтось, і цей вигук хором підхопило кілька голосів у лівому віддаленому кутку.

Томас поглянув на мене й злегка скривився, а я опустила голову, намагаючись не всміхнутися. Він прибрав руку й розправив плечі.

— Він завжди зве мене Томмі. А потім усі гадають, що їм теж так можна. Я, по-твоєму, схожий на Томмі?

Раптом нас засліпив спалах фотоапарата, і ми з Томасом скривились і позадкували. Спинилися ми саме там, де треба, і фотограф, який стояв перед входом і знімав новоприбулих гостей, висунув голову з-за камери, більше схожої на одноокий акордеон, і всміхнувся нам.

— Народ, вам цей кадр сподобається. Мені рідко щастить зняти щось аж таке щире.

За кілька секунд нас оточили чоловіки, що плескали Томаса по спині й голосно віталися з ним, зауваживши його несподіване прибуття.

«Доку, я думав, ти повернувся додому!» — радісно повторювали вони знов і знов, аж поки не розступились і до цього шарварку не долучився ще один чоловік.

— Томмі, познайом нас із дамою, — попросив він, і я, підвівши очі, перехопила задумливий погляд Майкла Коллінза. Він стояв, засунувши руки в кишені, обіпершись на п’яти та схиливши голову набік. Він був молодий. Я знала його історію, основні відомості про його життя та смерть. Але його молодість усе одно мене вразила.

Я простягнула руку, відчайдушно стараючись не затремтіти й не запищати, як фанатка на рок-концерті, та від значущості моменту й ваги минулого моє серце все одно задрижало, а в очах замерехтіло.

— Я Енн Ґаллагер. Знайомство з вами — честь для мене, містере Коллінз.

— Клята Енн Ґаллагер, — сказав він, поволі вимовляючи кожен склад. А тоді протяжно свиснув.

— Міку, — дорікнув Томас.

Майкл Коллінз трохи похнюпився та схилив голову, вибачаючись за добір слів, але продовжив вивчати мене, не випускаючи моєї долоні.

— Енн Ґаллагер, що ви думаєте про нашого Томмі?

Я зібралася відповісти, та він потиснув мені руку й злегка хитнув головою, попередивши:

— Якщо ви мені збрешете, я здогадаюся.

— Міку, — знову застеріг Томас.

— Томмі. Цить, — буркнув він, вдивляючись мені в очі. — Ви його кохаєте?

Я глибоко вдихнула, не в змозі відвести погляд від темних очей чоловіка, який не доживе до власних весільних обітниць, не доживе до свого тридцятидворіччя й ніколи не знатиме, що насправді він просто надзвичайний.

— Його легко полюбити, — тихо відповіла я. Кожне слово, неначе якір, припинало мене до часу й місця, що не були моїми.

Коллінз радісно гукнув і схопив мене в обійми, наче я щойно неабияк його ощасливила.

— Ти чув, Томмі? Вона тебе любить. Якби вона сказала «ні», я побився б з тобою за неї. Ходімо, зробимо знімок! — звелів він, показуючи на усміхненого фотографа. — Це треба відзначити. Томмі має дівчину.