Що знає вітер

26 серпня 1921 року

Ніколи не забуду цього дня. Енн лягла спати, а я досі сиджу й споглядаю вогонь, наче в ньому є інші, кращі відповіді. Енн розповіла мені все. Однак… Я нічого не розумію.

Перш ніж ми пішли до готелю «Ґрешем», я зателефонував до Ґарва-Ґліба, знаючи, що О’Тули, затамувавши подих, чекатимуть звістки про стан Роббі. В усьому Дромагайрі є два телефони, й одним із них може похвалитися Ґарва-Ґліб. Я витратився на телефонну лінію з логічним обґрунтуванням: лікар має бути легкодоступним. Але в Ірландії на селі телефонів не мав більше ніхто. Мені не телефонували — по мене ходили. Дзвінки мені надходили тільки з Дубліна.

Коли телефоністка з’єднала мене, на тому кінці лінії, затамувавши подих, чекала Меґґі, і я чув, як вона плакала, коли я сказав їй, що «мій пацієнт» добре витримав операцію та що набряк суттєво зменшився. Плачучи й повторюючи розарій, вона передала слухавку Деніелові, який красномовно мені подякував (щоправда, мудро не сказавши, за що саме), а тоді несподівано поділився зі мною новинами про лоша, до народження якого було ще два тижні.

«Доку, сьогодні по обіді ми прийшли на нього поглянути… але лоша зникло», — неквапливо й багатозначно промовив Деніел.

Я зрозумів його лише за мить.

«Хтось був у сараї, доку. Воно зникло. Куди, не знає ніхто. Ліам заходив у гості до Бріджид, і мені довелося йому сказати. Він засмучений. Він, як ви знаєте, мав плани на лоша. А тепер, коли малеча зникла… нам треба здогадатися, хто її забрав. Будь ласка, доку, передайте міс Енн. Ліам певен, що вона вже знає. Та звідки, я гадки не маю».

Я мовчав і намагався прийти до тями. Зброя зникла, і Ліам винуватив у цьому Енн. Деніел якусь мить теж помовчав, даючи мені осмислити свою метафору. Я сказав йому, що після мого повернення з Дубліна ми поспитаємо людей ще. Він погодився, і ми попрощались.

Я мало не сказав Енн, що ми все-таки не підемо до «Ґрешема», але, ввійшовши до неї в кімнату й побачивши її, тендітну й гарну, з нетуго зібраними пишними кучерями, теплим поглядом і енергійною усмішкою, знову передумав.

Вона тримала мене за руку, а я крокував, наполовину оторопілий і геть не готовий до ризику, на який ішов. Я відчував одне — бажання, щоб Мік зустрівся з нею. Вселив у мене впевненість. Заспокоїв мене. Вести Енн на зустріч із ним було божевіллям. Не знаю, що спонукало мене це зробити чи що спонукало його витягнути з її червоних вуст зізнання. Він узагалі був такий — я вже добре це знав. Мік загалом був незвичайний, але весь час підносив мені сюрпризи.

Він спитав її, що вона про мене думає, спитав, чи любить вона мене, а вона, завагавшись геть трохи, як вагаються перед прилюдним зізнанням у чомусь особистому, сказала, що любить. Світ закрутився, моє серце тьохнуло, і мені захотілося витягнути її назад, у ніч, де я міг убезпечити Міка й зацілувати її до нестями.

Енн розпашілась, її очі засяяли, і вона не могла поглянути мені в очі. Вона, схоже, оторопіла так само, як я, хоча Мік узагалі так впливав на людей. Він наполіг, щоб ми позували для фото, а тоді виманив Енн на танцювальний майданчик попри її супротив. Я чув, як вона запевняла: «Містере Коллінз, я не вмію танцювати!» — хоча завжди несамовито танцювала та спинала Деклана на ноги щоразу, коли лунала музика.

Мік компенсував її гаданий брак уміння, пригорнувши до себе й танцюючи простий тустеп під реґтаймовий ритм, у якому вони майже не рушали з місця. А ще він говорив до неї, вдивляючись у вічі так, ніби хотів дізнатися всі її таємниці. Я розумів це бажання. Я дивився, як вона хитає головою й дуже серйозно йому відповідає. Ледве втримався, щоб не втрутитися, не врятувати його, не врятувати її, не врятувати самого себе. Все це було безумством.

Мене потягнули до столика, що стояв у кутку, і поряд зі мною опинився Джо О’Райллі. Том Каллен сунув мені в руку келих із випивкою, тимчасом як нещодавно звільнений Шон Мак-Оїн, якого я провідував і лікував у в’язниці Маунтджой у червні, усадовив мене на стілець. Вони були збуджені, розмовляли та святкували голосно й весело. Так на них вплинули спокій перемир’я й завершення переховування й боротьби. Я міг лише чудуватися. Як довго вони не мали змоги посидіти на весіллі друга, не маючи під дверима охорони, що оберігала б від патрулів, облав та арештів?

Мік також відвів Енн до столика в кутку, і вона впала на стілець поруч зі мною, зробила добрячий ковток із мого келиха і скривилася, поставивши його.

«Потанцюй із нею, Томмі. Я достатньо тримав її при собі», — наказав Мік. Його очі потемніли, а настрій був геть не такий тріумфальний, як у його людей. Вони тимчасово звільнилися від своїх тягарів. А він — ні, і Мікові муляла необхідність відвідати переговори щодо Договору, станцювати під чужу дудку, як маріонетка.

Я встав і подав руку Енн. Вона не відмовилась, але щиро перепрошувала за своє невміння, так само як перепрошувала Міка.

Вона була легка в моїх руках, її кучері м’яко торкалися моїх щік, а дихання лоскотало шию. Я добре танцюю. Не тому, що цього хочу. Насправді все навпаки. Я не відчуваю потреби вражати чи бажання бути поміченим, а до танців долучився з таким самим настроєм, із яким долучався практично до всього іншого у своєму житті. Танці для мене були лише навичкою, якої слід набути, а якщо говорити про традиційні ірландські танці, то ще й актом непокори.

Енн ішла за мною, рухаючи ногами якомога менше й похитуючись; у неї калатало серце, й вона зосереджено закусила губу. Я звів руку й звільнив її подушечкою великого пальця, й очі Енн зустрілися з моїми, глянувши геть не так, як могла б глянути Енн. Ми не обговорювали її зізнання чи почуттів, що зростали між нами. Я не згадував про зниклу в Ґарва-Ґлібі зброю.

Тоді щось тріснуло, хтось закричав, і я посунув Енн собі за спину. Негайно залунав сміх. То був не постріл — то було шампанське. Воно булькало й лилося зі щойно відкоркованої пляшки, а Дермот Мерфі підняв келих і виголосив традиційний тост про смерть в Ірландії. Щоб померти в Ірландії, треба жити в Ірландії, а не жити іммігрантом деінде.

Всі схвально підняли келихи, але Енн заціпеніла.

«Який сьогодні день?» — запитала вона з ноткою паніки в голосі.

Я відповів, що сьогодні п’ятниця, двадцять шосте серпня.

Вона забелькотіла, неначе намагаючись згадати щось важливе: «П’ятниця, двадцять шосте, 1921 рік. Двадцять шосте серпня 1921 року. Готель „Ґрешем“. У готелі „Ґрешем“ щось сталося. Вечірка з нагоди весілля. Хто одружується? Як їх там звати?»

«Дермот Мерфі та Шінейд Мак-Ґован», — відповів я.

«Мерфі та Мак-Ґован, весілля. Готель „Ґрешем“, — вона охнула. — Томасе, Майкла Коллінза треба вивести звідси. Негайно».

«Енн…»

«Негайно! — вимагала вона. — А тоді треба вивести й усіх інших».

«Чому?»

«Скажи йому, що це Торп. Здається, так він звався. Стався підпал, а двері забарикадували, щоб ніхто не зміг вибратись».

Я не став питати, звідки вона це знає. Просто повернувся, схопивши її за руку, й пішов у куток, у якому Мік пив і сміявся, примруживши очі.

Я нахилився й зашепотів йому на вухо. Енн трималася позаду мене. Я сказав йому, що є загроза підпалу, пов’язана з чоловіком на прізвище Торп — хто він такий, гадки не маю, — і зал треба негайно покинути.

Майкл повернув голову й зазирнув мені в очі з таким стомленим обличчям, що я відчув, як у мені затрусилися кістки. Тоді він виструнчився — і втоми як не було.

«Хлопці, мені треба, щоб хтось був на кожному виході. Негайно. Можливо, тут є палії». Столик ураз знелюднів; спорожніли й загупали об стіл келихи, і всі пригладили волосся так, наче пильність вимагала певного зовнішнього вигляду. Чоловіки розбіглися, прямуючи до дверей, але Мік залишився зі мною, чекаючи вердикту. За мить здійнявся крик. Ґерод О’Салліван бив ногами в головні вхідні двері, судячи з усього, забарикадовані. Як і сказала Енн.

Мік перехопив мій погляд, а тоді з тривогою в очах, наморщивши чоло, позирнув на Енн.

«Ці відчинені!» — гукнув Том Каллен із-за барної стійки.

Бармен затинаючись відказав: «Туди виходити не можна!»

Каллен просто його перекричав. «Усім виходити по черзі! Ходімо. Дівчата перші, джентльмени! З нами все гаразд. Просто трохи обережності, щоб упевнитися, що „Ґрешем“ не палає… знову». «Ґрешем», розташований у центрі Дубліна, за сто років свого існування бачив більш ніж удосталь руйнації. Мік уже прямував до виходу, тримаючи в руці капелюха; Джо біг вистрибом поряд із ним, намагаючись не відстати.

Дехто нервово хихотів, але весільні гості поквапилися й вервечкою вийшли за двері у вогку темряву серпневої ночі. Навіть бармен вирішив, що залишатися не варто. Я вийшов останнім, виштовхнувши Енн та О’Саллівана (який уже облишив намагання виламати інші двері) й ще раз оглянувши зал, щоб упевнитися, що ми нікого не забули. Із вентиляційних отворів починав клубочитися дим.

Т. С.