Що знає вітер

Я обхопила його руками й сховала лице в нього на грудях, тримаючись за нього й за неможливість нашого існування, поки наш час не сплив. Дощ барабанив по тротуару, відлічуючи секунди, а Томас прийняв мене у свої обійми, притиснувся губами до мого волосся й обхопив мене руками, простогнавши моє ім’я.

— Енн. Ох, дівчинко. Що мені з тобою робити?

— Я тебе кохаю, Томасе. Ти ж це пам’ятатимеш, так? Коли це скінчиться? — запитала я. — Я ніколи не знала кращого чоловіка.

Я жадала, щоб він повірив бодай цьому.

Я відчула, як він задрижав, але обійняв мене ще міцніше, затиснувши у відчайдушному пориванні, що свідчило про його збентеження. Я тримала його в обіймах ще якусь мить, а тоді опустила руки й відсторонилась. Але Томас не відпустив мене остаточно.

— Це справді Мік. Усередині. Він вимагатиме відповідей, Енн, — застеріг стомленим голосом Томас. — Як ти вчиниш?

— Ти пообіцяєш мені повірити, якщо я відповім на всі твої запитання? — попрохала я, дивлячись на нього крізь сльози.

— Не знаю, — зізнався Томас, і я побачила, як його досада розпалася, змита зливою, й лишила по собі покірність. — Але можу пообіцяти тобі ось що. Хоч що ти мені скажеш, я всіма силами тебе захищатиму. І не прожену тебе.

— У мене на озері стріляв Ліам, — випалила я. Найбільше я боялася саме цієї істини, тієї, що стосувалася цього часу й місця, тієї істини, яку Томас, можливо, зуміє пояснити й навіть зрозуміти.

Томас остовпів. Тоді прибрав руки з моїх передпліч і обхопив моє лице, неначе хотів утримати мене на місці, вишукуючи в моїх очах правдивість. Побачене його, напевно, задовольнило, бо він повільно кивнув, а я завважила, яке похмуре було його обличчя. Він не питав, чому, як і коли. Не шукав жодних роз’яснень.

— Ти розповіси мені все? І Мікові теж? — запитав він.

— Так, — покірно видихнула я. — Але це довга… неймовірна… історія, і розповідатиму я її тривалий час.

— Тоді забираймося із цього дощу.

Він пригорнув мене до себе, і ми попрямували до його будинку, до м’якого світла, що мерехтіло у вікнах.

— Стривай, — наказав він і без мене піднявся сходами на ґанок. Постукав у власні двері, вибивши явно визначений заздалегідь ритм, і двері навстіж розчахнулися.

***

Майкл Коллінз поглянув на нас і показав на сходи.

— Поговоримо, як висохнете. Джо розвів вогонь. Місис Клірі залишила у спіжарні хліб і пироги з м’ясом. Ми з Джо ними пригостились, але їх ще вдосталь. Ідіть. Ніч була ще та.

Місис Клірі, дублінська економка Томаса, і Джо О’Райллі, права рука Міка, безпорадно на нас дивилися. Джо явно помітив, що оселя належала Томасові, а накази роздавав Майкл Коллінз, але мене не потрібно було спонукати далі. Я піднялася сходами, чвакаючи черевичками й вистукуючи зубами, і ввалилася до кімнати, яку відвів мені Томас, а там зняла його піджак і свою червону сукню, сподіваючись, що місис О’Тул зможе відновити це вбрання так само, як урятувала мій закривавлений блакитний халат. Наш одяг був увесь у сажі і смердів димом, так само як моє волосся та шкіра. Я закуталася в халат, зібрала речі та прийняла гарячу ванну. Майклові Коллінзу не подобається моє зволікання? Що ж, прикро. Я вимила волосся та шкіру, прополоскала їх і вимила ще раз. Коли я нарешті спустилася, волосся було ще мокре, зате все тіло було чисте й сухе. Троє чоловіків зібралися довкола кухонного столу й говорили — щоправда, їхні голоси стихли, коли вони почули мої кроки.

Томас підвівся. Він був умитий, одягнений у чисті сухі штани й білу сорочку — з обличчя зник бруд, але не зникла тривога. Чіпляти на сорочку комірець він не став, її рукави були закасані й демонстрували жилаву силу його передпліч і напруження у плечах.

— Сідай, Енн. Осюди, — Майкл Коллінз торкнувся рукою порожнього місця біля себе. Кухонний стіл був ідеально квадратний, і з кожного його боку стояло по стільцю. — Можна називати тебе Енн? — запитав він. Схвильовано підвівся, засунув руки до кишень і знову сів.

Я покірно сіла поряд із ним, звідусіль оточена відчуттям кінця, наче потрапила до сну, від якого ось-ось мала пробудитися. Праворуч сидів Джо О’Райллі. Ліворуч — Коллінз. Томас сидів навпроти мене. Його блакитні очі виражали збентеження й несподівану ніжність, а зуби були стиснуті: він усвідомлював, що не може врятувати мене від того, що зараз станеться. Я захотіла його заспокоїти і спробувала всміхнутися. Він ковтнув і мотнув головою, неначе вибачаючись за нездатність віддячити за дарунок.

— Скажи-но мені, Енн, — заговорив Майкл Коллінз. — Звідки ти знала, що сьогодні станеться у «Ґрешемі»? Томмі спробував удати, ніби це не ти йому підказала. Але він бездарно бреше. Тим мені й подобається.

— Містере Коллінз, ви знаєте історію про Ойшіна та Нів? — тихо спитала я, дозволяючи своїм вустам утішитися звучанням їхніх імен. Цю історію я вивчила ґельською, бо розмовляла цією мовою раніше, ніж навчилася нею писати.

Я заскочила Майкла Коллінза зненацька. Він очікував відповіді, а я натомість сама поставила запитання. Дивне запитання.

— Знаю, — сказав він.