Що знає вітер

26 серпня 1921 року

(продовження)

Якби я цього не бачив і не чув, то не повірив би. Енн увійшла до лігва лева й заспокоїла звіра самою лиш історією, розказаною бездоганною ірландською мовою, та багатющими знаннями, що мали б її знищити, а не врятувати.

Ірландія вже давно відійшла від свого язичницького коріння, та в жилах моєї Енн тече друїдська кров. Я в цьому певен. Вона проявляється в її м’яких очах і муркотливому голосі, в чарах, які вона плете зі своїх слів. Вона не графиня, а відьма. Проте в ній немає зла, немає лихого заміру. Може, саме це, зрештою, й переконало Міка.

Він поставив їй із десяток запитань, а вона відповідала на них без вагань, коли могла, і спокійно відмовлялася, коли заявляла, що не може відповісти. Я дивився на неї — зачудований, вражений, гордий. Мік не хотів знати, де вона була чи як опинилася в озері — то були мої запитання. Він хотів знати, чи виживе Ірландія, чи дотримає Ллойд Джордж своїх зобов’язань за Договором, чи буде покінчено з Розділенням і чи справді британці раз і назавжди покинуть ірландську землю. Завагалася вона лише тоді, коли Мік спитав, чи злічені його дні.

«Містере Коллінз, вас не забуде ні час, ні Ірландія, — сказала вона. — Більше я нічого не можу вам сказати». Не думаю, що він у це повірив, але не став на неї насідати. І цьому я був радий.

Коли Мік і Джо нарешті пішли, чкурнувши з чорного ходу в автівку, що на них чекала, Енн обм’якла з полегшенням, опустила голову на кухонний стіл і взялася за його край. У неї затрусилися плечі, та плакала вона беззвучно. Мені захотілось її підвести, втішити, але в неї задрижали ноги й вона похитнулася. Натомість я взяв її на руки й переніс із кухні до крісла-гойдалки біля вогню, туди, де місис Клірі плела ночами, коли я просив її посидіти на сторожі, чекаючи на людей чи ресурси.

Енн скрутилася клубочком і пригорнулася до мене, дозволяючи обіймати її. Я затамував подих, боячись її сполохати, боячись, що вона втече. Або втечу я сам. Вона підібгала ноги й повернула лице так, щоб опустити його мені на плече. Дихання Енн зігрівало, а сльози зволожували сорочку, і мені закортіло обійняти її міцніше, пригорнути ще ближче, наблизитися до неї. Мій різкий видих заворушив їй волосся (перед цим я затамував подих), і я зміцнив обійми й застиг. Під нашою вагою крісло, що гойдалося на паркеті, зарипіло сильніше, неначе вторуючи ударам серця у моїх грудях, нагадуючи, що я живий розумом і тілом і вона теж. Моя рука гладила її по спині в такт рухам крісла, а тим часом ми гойдалися вперед-назад. Ми не розмовляли, та між нами велася розмова.

Раптом рипнуло найближче до каміна вікно, тож Енн на мить затамувала подих і ледь-ледь підвела голову.

«Тс-с, — заспокійливо сказав я. — Це просто вітер».

«Яку історію він намагається розповісти? — пробурмотіла вона різким від вивільнених емоцій голосом. — Вітер знає всі історії».

«Це ти мені скажи, Енн, — прошепотів я. — Це ти мені скажи».

«Один мій учитель повідав мені, що художня література — це майбутнє. Не художня — це минуле. Одне можна формувати і творити. А друге — не можна», — промовила вона.

«Подеколи це одне й те саме. Все залежить від того, хто розповідає історію», — зауважив я. І раптом мені стало байдуже. Байдуже, де вона була та які таємниці берегла. Я просто хотів, щоб вона залишилася.

«Мене звати Енн Ґаллагер. Я народилася не в Ірландії, та Ірландія завжди була в мені», — заговорила вона, неначе просто декламуючи черговий вірш, розповідаючи звичайну оповідку. Ми не зводили очей із вогню, її тіло притиснулося до мого, і я знову дозволив її словам віднести мене деінде. То була легенда про Ойшіна й Нів, у якій час був не плаский і лінійний, а багатовимірний і переплетений, був колом, що знов і знов, із покоління в покоління повторювало той самий шлях — якщо не в тій самій сфері, то в тому ж просторі.

«Я народилася в Америці 1970 року. Моїми батьками були Деклан Ґаллагер — названий на честь діда по батькові — та Ханна Кіф, дівчина з Корку, яка провела літо в Нью-Йорку й більше не повернулася додому. А може, й повернулася. Може, Ірландія повернула її собі, коли їх забрали вітер і вода, — прошепотіла вона. — Я їх майже не пам’ятаю. Тоді мені було шість, як Оїнові зараз».

«1970 року?» — перепитав я, але вона не відповіла. Вона просто вела далі, не кваплячись, а ритм і плин її голосу стримали мої запитання, хоч моя голова й бунтувала проти серця.

«Ми з Оїном помінялися місцями, — ні сіло ні впало оголосила вона. — Хто з нас предок, а хто нащадок?» Якусь мить вона замислено мовчала, а я продовжував гойдатися, залишаючись на місці, поки мої думки розповзалися навсібіч.

«Мій дідусь нещодавно пішов із життя. Він виріс у Дромагайрі, але замолоду поїхав звідти й більше не повернувся. Чому, я не знаю… та починаю вірити, що задля мене. Що він знав цю історію, історію, яку ми переживаємо нині, ще як я навіть не народилася».

«Як звали твого дідуся?» — спитав я. Мої вуста огорнув жах.

«Оїн. Його звали Оїн Деклан Ґаллагер, і я дуже його любила». Голос Енн урвався, і я став молитися, щоб ця оповідь перетворилась із притчі на сповідь, щоб вона перестала бути оповідачкою й була просто жінкою в моїх обіймах. Але вона не вгавала, і її збудження наростало з кожним словом.

«Він узяв із мене обіцянку, що я поверну його попіл до Ірландії, до озера Лох-Ґілл. Так я і зробила. Приїхала до Ірландії, до Дромагайра, й вийшла човном в озеро. Попрощалася з дідусем і розвіяла його попіл у воді. Але туман так загуснув, що я не могла пропливти назад. Перестала бачити берег. Усе було біле, наче я померла, не знаючи, що пішла з життя. Невідомо звідки з’явився човен, а в ньому було троє чоловіків. Я гукнула до них, привернула їхню увагу й попросила про допомогу. Мить — і один із них вистрелив, а я опинилась у воді».

«Енн», — заблагав я. Мені було необхідно, щоб вона зупинилась. Я не хотів більше її чути. «Будь ласка. Тс-с», — заспокоював я. Зарився лицем у її волосся й заглушив свій стогін. Відчував, як біля мого серця важко б’ється серце Енн: м’якість грудей не могла приховати її жаху. Вона вірила в те, що мені казала, в усе до останнього неймовірного слова.

«А тоді з’явився ти, Томасе. Ти знайшов мене. Ти покликав мене на ім’я, і я подумала, що врятована, що все скінчилося. Та все тільки починалося. Тепер я тут, надворі 1921 рік, і я не знаю, як повернутися додому», — плакала вона.

Я міг хіба що гладити її по голові й колисати, відчайдушно жадаючи забути все, що вона щойно сказала. Вона не взяла своїх слів назад і не обернула їх на жарт, але її напруження поволі ослабло, поки ми сиділи, заспокоєні цим рухом і заглиблені кожен у свої думки.

«Я перетнула озеро й не можу повернутися, так?» — пробурмотіла вона, і значення її слів не викликало сумніву. Вимовлені й почуті слова неможливо взяти назад.

«Енн, я вже давно перестав вірити у фейрі». Мій голос був важкий, наче похоронний подзвін у тиші.

Вона досі сиділа, згорнувшись клубочком, у мене на колінах, але відштовхнулася від моїх грудей, щоб зазирнути мені в очі. Хвилясті пасма її волосся оточували прекрасне лице м’якою гривою. Мені хотілося запустити руки в те волосся й притягнути її вуста до своїх, щоб цілунками позбавити Енн божевілля й горя, сумніву й розчарування.

«Томасе, я й не очікувала, що ти віритимеш у фейрі».

«Ні?» Мій голос пролунав різкіше, ніж мені хотілось, але я мусив віддалитися від неї, поки не перестав зважати на виття у своєму серці й пересторогу в жилах. Я не міг її цілувати. Не міг зараз. Не міг після всього сказаного. Я підвівся й обережно поставив Енн на ноги. Вона твердим поглядом подивилася на мене; у світлі вогню зелень її очей потепліла й перетворилася на золото.

«Ні, — тихо відповіла вона. — Та чи спробуєш ти повірити… в мене?»

Я торкнувся її щоки, не в змозі збрехати, та все ж не бажаючи ранити. Але моє мовчання вже було достатньою відповіддю. Вона повернулася й пішла сходами нагору, а тоді тихо побажала мені доброї ночі. Тепер же я сиджу, витріщаюся на вогонь і пишу про все це у щоденнику. Енн зізналась у всьому… та я однаково не знаю нічого.

Т. С.