Що знає вітер

— Мамо, невже ти не можеш навчати мене вдома? — стиха заскиглив Оїн. — Це мені сподобалося б набагато більше.

— Оїне, твоя мама потрібна мені як помічниця під час обходів. А ти будеш із друзями. Ми з твоїм батьком познайомились, як були хлопчаками. Якщо тебе навчати вдома, ти, можливо, втратиш нагоду знайти друга на все життя, — сказав Томас.

Оїн сприйняв це явно скептично. Він уже мав кількох добрих друзів і, мабуть, здогадався, що може бачитися з ними, не відвідуючи школи. До того ж Томас не брав мене з собою на обходи, відколи ми повернулися з Дубліна: не хотів залишатися наодинці зі мною.

Помітивши, що Оїна це не переконало, Томас показав на маленьку хатинку, що визирала з-за дерев і стояла на невеличкій галявині; хатинку, яку я вже бачила раніше, та не надавала їй великого значення. Вона явно була покинута й почала обростати листям.

— Оїне, бачиш оту хатинку? — спитав Томас.

Оїн кивнув, але Томас пішов далі, тягнучи нас за собою. У повітрі пахло дощем.

— Колись у тій хатинці жила родина. Така, як наша. Однак згодом прийшла картопляна гниль, і сім’я почала голодувати. Дехто з них загинув. А дехто поїхав до Америки шукати роботу, щоб було що їсти. Покинуті оселі стоять по всій Ірландії. Ти повинен піти до школи, щоб дізнатися, як зробити Ірландію кращою для її народу, щоб родини не вимирали. Щоб нашим друзям не доводилося кудись виїздити.

— А що, їжі зовсім не було, доку? — запитав Оїн.

— Їжа була — просто картоплі не було, — відповів Томас, дивлячись на довколишню місцевість так, ніби досі бачив гниль, що сімдесят років тому спустошила країну.

— А вони не могли їсти щось інше? — спитав Оїн, і я була готова поцілувати його за допитливість.

Я, правду кажучи, не знала відповіді на це запитання, а мала б знати. Я мусила б знати ці історії краще. Передусім я шукала інформацію про громадянську війну в Ірландії, а не про десятиліття, що їй передували. Я уважно прислухалась, озирнувшись на маленьку хатинку — напіврозвалену й забуту.

— Картопля не родила, — пояснив Томас. — Урожай потерпав від хвороби. Люди звикли весь рік годувати свої сім’ї картоплею, яку вирощували на маленьких городах. Коли картопля не родила, вони не мали чого їсти, нічим не могли її замінити. Більшість сімей мала свиню, та, не маючи картоплі, вони не мали чим годувати свиней. І свині помирали або їх з’їдали, поки вони геть не схуднули. А далі вже в сімей не лишалося нічого.

— На полях англійських землевласників росло зерно, та його влада продавала, вивозячи з Ірландії. Люди не мали грошей, щоб його купити, достатньо землі чи бодай усього необхідного, щоб виростити вдосталь зерна самотужки. Була худоба, були вівці, та ними володіло дуже небагато людей. Корови й вівці жиріли на зерні, і їх теж вивозили з країни. Яловичину, баранину й вовну продавали іншим країнам, тимчасом як найбідніші люди — а це більшість населення в Ірландії — дедалі більше голодували й зневірювались.

— А хіба люди не могли його красти? — невпевнено припустив Оїн. — Я вкрав би харчів, якби бабуня голодувала.

— Це тому, що ти любиш свою бабуню й не хотів би бачити, як вона страждає. Та крадіжки не були порятунком.

— А що було порятунком? — тихо спитала я так, наче це запитання було філософським — не справжнім запитанням, а викликом.

Томас заговорив, дивлячись на мене, неначе велів мені згадати, стати на захист ідеї, що колись так яскраво палала в Енн Ґаллагер:

— Ірландці століттями розсіювалися повсюди — на Тасманії, у Вест-Індії, в Америці; їх купували, продавали, розмножували й поневолювали. Договірне рабство зменшило населення Ірландії вдвічі. Під час голоду на цьому острові померло ще мільйон людей. Тут, у Літрімі, родина моєї матері вижила, бо землевласник зглянувся на своїх орендарів-фермерів і перестав брати орендну плату, поки лютувала гниль. Моя бабуся працювала на цього землевласника — була служницею в його домі, — раз на день їла на кухні, а недоїдки носила додому братам і сестрам. Половина її родини емігрувала. Під час голоду емігрувало два мільйони ірландців. Британському уряду було байдуже. Англія зовсім недалеко. Коли ми їдемо геть чи вмираємо з голоду, неважко послати сюди власних робітників. Ми справді були — і справді є — замінними.

Томасів тон був не озлоблений, а смутний.

— Як нам із ними боротися? — спитав Оїн, розпашівшись від серйозності почутої історії, від болю, якого все це завдавало.

— Учитися читати. Думати. Опановувати науки. Ставати кращими й сильнішими, бути згуртованими й казати: «Годі. Не можна з нами так поводитися», — тихо мовив Томас.

— Тому я йду до школи, — серйозно оголосив Оїн.

— Так. Тому ти йдеш до школи, — погодився Томас.

Від розчулення в мене застряг клубок у горлі, а до очей підступили сльози, і я спробувала їх стримати.

— Оїне, твій тато хотів викладати у школі. Ти чув про це? Він знав, як це важливо. Та він не міг усидіти на місці. Як і твоя мама, — додав Томас, зустрівшись зі мною поглядом.