Що знає вітер

Розділ 16 Шаленець Том

Шаленець Том, чий дім — це гай,

Так до мене заспівав:

«Що мій розум засліпило,

Гострий погляд загасило

І на пил перетворило

Природи вічнеє світило».

В. Б. Єйтс

Я десь вичитала, що людина нізащо не знатиме, хто вона насправді, якщо не зробить найголовнішим для себе те, що любить. Я завжди любила понад усе дві речі і з цих двох речей витворила свою ідентичність. Одна ідентичність виросла з того, чого навчив мене дідусь. Вона заснована на його любові до мене, на нашій любові одне до одного й на нашому спільному житті. Друга моя ідентичність утворилася з любові до оповідання історій. Я стала письменницею, одержимою заробітком, місцями у списках бестселерів і створенням наступного роману. Одну ідентичність я втратила, втративши дідуся, а тепер утратила й другу. Я більше не була Енн Ґаллагер, авторкою бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс». Я була Енн Ґаллагер, уродженкою Дубліна, вдовою Деклана, матір’ю Оїна й подругою Томаса. Я привласнила кілька ідентичностей, які мені не належали, і вони почали душити й муляти навіть тоді, коли я всіляко старалася поводитися з ними вправно.

У перші кілька тижнів після Дубліна Томас тримався на віддалі, уникаючи мене, коли міг, і зберігаючи ґречну холодність, коли не міг. Він знову поводився зі мною, як із Деклановою Енн, попри те що знав: я не вона. Я сказала йому правду, якої він не міг прийняти, тож він щільно закутав мене в її роль, відмовившись надати мені іншу. Подеколи я помічала, що він дивиться на мене так, ніби я помираю від невиліковної хвороби. Його лице при цьому було вражене й сумне.

Томас повернувся до Дубліна й привіз до Ґарва-Ґліба Роббі О’Тула, який поступово одужував. На місці ока в нього була дженджуриста пов’язка, збоку на голові — яскравий шрам, а лівий бік його тіла злегка ослаб. Він рухався повільно, бо зістарів юнаком, а його заняття контрабандою зброї й напади на «брунатних» лишилися в минулому.

Про Ліама чи зниклу зброю не говорив ніхто, зате лоша таки народилося, зробивши нас усіх чесними людьми. На щастя, капітан допів теж не повернувся до Ґарва-Ґліба, і всі підозри та звинувачення на мою адресу було мало-помалу забуто. Та все ж я спала з ножем під подушкою й попросила Деніела О’Тула поставити замок на двері моєї спальні. Може, Ліам Ґаллагер і почувався убезпеченим від мене, та я не почувалась убезпеченою від нього. Я не сумнівалася: колись настане час розплати. Така тривога мене стомлювала, а роздуми про це позбавляли сну.

Я ненастанно думала про озеро, уявляла, як виштовхую на хвилі човен і більше не повертаюся. Щодня ходила вздовж берега й розмірковувала. І щодня поверталася, не бажаючи спробувати. Не бажаючи покидати Оїна. Покидати Томаса. Покинути себе, цю нову Енн. Мені до болю бракувало дідуся — чоловіка, а не хлопчика. Я тужила за своїм життям — як письменниці, а не як жінки. Але зробити вибір було легко. Тут я любила. А любити я, зрештою, хотіла більше, ніж повернутися.

Обтяжували мене й думки про наступні роки, роки, що наставатимуть і спливатимуть — роки, які для мене вже спливли. Я знала, що чекає на Ірландію. Не в усіх подробицях і не в найдрібніших деталях. Але я знала про її тернистий шлях. Конфлікти. Нескінченну боротьбу й неспокій. І часом думала, навіщо ж усе це мені потрібно. Ці смерті та страждання. Є час для боротьби, але є час і для її припинення. Час, як я з’ясувала для себе, загладжував усе це не надто добре — принаймні в історії з Ірландією.

Оїн був світлом у тунелі, що безупинно темнішав і змикався довкола мене. Та навіть цю радість затьмарювала правда. Те, що я його любила, не виправдовувало того, як я йому брехала. Я була самозванкою, і моя відданість, хай яка сильна, не змінювала реальності. На свій захист я могла б хіба що сказати, що не мала наміру нашкодити йому чи обманути. Я була жертвою обставин — малоймовірних, неможливих, таких, що їх була не в змозі уникнути, — і могла хіба що якнайкраще скористатися ними.

Ми з Оїном написали кілька книжок про експедиції й захопливі мандрівки до далеких країв. Томас уловив зв’язок між моїм зізнанням у Дубліні та історіями для Оїна: я сіла в човен на Лох-Ґіллі й опинилася в іншому світі, достоту як маленький хлопчик в оповідках для Оїна. Томас пильно поглянув на їхні слова, а тоді глипнув на мене, і на його обличчі чорною хмарою відобразилося розуміння. Після того він віддалився й долучав до історій малюнки по тому, як ми з Оїном лягали спати.

У вільний від написання історій час я стала вчити Оїна визначати час за годинником, читати й писати. Він був шульгою, як і я. А може, я була шульгою, як він. Я показала йому, як тримати олівець і виписувати літери охайними рядочками, щоб він заздалегідь підготувався до навчання у школі, а воно почалося швидше, ніж хотілося б нам обом. В останній понеділок вересня ми з Томасом і Оїном мовчки пішли до школи. Оїн зволікав, незадоволений тим, куди ми йшли.