Що знає вітер

Я не мала що відповісти: сидіти на місці мені завжди було легко. Я могла сидіти й мріяти, і уява відносила мене геть далеко, так, що я покидала свій звичний світ і рушала в мандрівку. Розбіжності між іншою Енн і мною накопичувалися з кожним днем.

— Я хочу бути лікарем, як ти, Томасе. — Оїн потягнув Томаса за руку й серйозно поглянув знизу вгору з-під козирка свого картуза.

— І будеш ним, Оїне. Саме ним і будеш, — запевнила його я, знову здобувшись на слово. — Ти будеш одним із найкращих лікарів у світі. І люди любитимуть тебе, бо ти мудрий, добрий і робитимеш їхні життя кращими.

— А я зроблю кращою Ірландію? — спитав Оїн.

— Ти робиш Ірландію кращою для мене. Щодня, — запевнила я й опустилася на коліна, щоб обійняти його, перш ніж він піде на шкільне подвір’я. Він міцно обхопив мене рученятами й поцілував у щоку, а тоді повторив те саме з Томасом. Відтак ми провели його поглядом, тимчасом як він, відкинувши капелюха й торбинку, хутко приєднався до гурту хлопців на подвір’ї і майже негайно забув про нас.

— Чому ти кажеш йому те, що може не здійснитися? — спитав Томас.

— Він стане лікарем. А ще буде мудрим і добрим. Із нього виросте чудовий чоловік, — тихо сказала я, знову розчулившись.

— Ох, графине, — зітхнув Томас, і від цього лагідного звертання в мене тьохнуло серце. Він повернувся й пішов назад дорогою, віддаляючись від школи, і я, востаннє озирнувшись на маленьку школу та яскраве волосся Оїна, пішла за ним назирці.

— У те, що він таким виросте, неважко повірити. Він же, як-не-як, Декланів син, — зауважив Томас, поки ми йшли.

— Він більше твій син, аніж Декланів. Може, кров у нього й Декланова, та серце й душа — твої.

— Не кажи так, — запротестував Томас, неначе ця думка була зрадницька.

— Це правда. Томасе, Оїн страшенно схожий на тебе. Манерами, добротою, підходами до проблем. Він твій.

Томас знову похитав головою, опираючись цьому: відданість вимагала, щоб він не визнавав свого внеску.

— Енн, невже ти забула, який був Деклан? Він був уособленням світла. Достоту як Оїн.

— Томасе, я не можу забути того, чого ніколи не знала, — стиха нагадала я йому.

Я відчула, як він здригнувся, і стримала роздратування. Кілька хвилин ми йшли мовчки; він тримав руки в кишенях, втупившись поглядом у землю. Я, схрестивши руки на грудях, дивилася просто себе, але була свідома кожного його кроку й кожного слова, яке він мав намір сказати. Коли ж він нарешті заговорив, тієї миті неначе прорвало греблю.

— Ти кажеш, що не можеш забути того, чого ніколи не знала. Але ти ірландка, Енн. Ти смієшся, як Енн Ґаллагер. Відважна, як вона. Маєш її темне кучеряве волосся й зелені очі. Розмовляєш мовою Ірландії, знаєш легенди й перекази її народу. Тож ти можеш казати мені, що ти не вона, але ж я знаю, хто ти.

За деревами я бачила озеро. Небо потемніло, обважніло від дощу і гнало хмари, доки вони не зіщулилися на воді, застрягши між хвилями й вітром. Щипало в очах, у грудях тиснуло, і я відвернулася від Томаса й пішла доріжкою до озера. Трава прошепотіла його слова: «Я знаю, хто ти».

— Енн, стривай.

Я різко розвернулася до нього:

— Знаю, я дуже на неї схожа! Я бачила світлини. Ми майже однакові. Мені підходить і її одяг, і її взуття. Але ми різні люди, Томасе. Ти не можеш цього не бачити.

Він замотав головою, заперечуючи, заперечуючи й заперечуючи.

— Поглянь на мене! Я знаю, що в це важко повірити. Я сама часто в це не вірю. Усе намагаюся й намагаюся прокинутися. Та водночас я боюся пробуджуватися, бо тоді ти зникнеш. Оїн зникне. А я знову лишуся сама, без вас.

— Чому ти це робиш? — простогнав Томас, заплющивши очі.

— Чому ти на мене не дивишся? — стала благати я. — Чому не бачиш мене?

Томас підвів голову й пильно поглянув на мене. Ми стояли у траві край дороги, не відводячи очей одне від одного, і кожен із нас намагався бажати протилежного. Тоді він тяжко зітхнув і, розчепіривши пальці, провів руками крізь волосся. А відтак повернувся й підійшов до мене, ближче, ніж раніше, неначе захотів мене поцілувати, струснути за плечі й підкорити своїй волі.

Я відчувала те саме.

— Твої очі не такі, як я пам’ятаю: у них інший відтінок зеленого. Вони зелені, як море, а не як трава. І зуби в тебе рівніші, — прошепотів він.

Моя прабабуся не мала такої розкоші, як дорогі брекети. Томасів погляд ковзнув до моїх вуст, і він глитнув. Торкнувся моєї верхньої губи й негайно відвів руку. Наступного разу він заговорив тихіше, мов знехотя, наче визнаючи щось болюче.

— Декланова Енн мала прогалину між передніми зубами. Дивлячись, як ти чистиш зуби, я помітив, що прогалина зникла. Колись ти свистіла крізь ту щілину. Жартувала, кажучи, що це твій єдиний талант у царині музики.

Я засміялася, почасти давши вихід обурливим почуттям, що розростались у мене в грудях.

— Я точно не вмію свистіти крізь зуби, — знизала плечима так, ніби це насправді не мало жодного значення. Та це мало значення — таке велике, що мені мало не перехопило подих.