Що знає вітер

1 жовтня 1921 року

Я часто питав себе, чи були б ірландці тими, ким є, якби англійці просто були людяніші. Якби вони були розважливі. Якби вони дозволили нам процвітати. Нас позбавили всіх до єдиного прав і не навчали нічого, крім насмішок. Із нами поводились, як із тваринами, та все ж ми не здалися. Ми перебували під англійським чоботом від часів Кромвеля, та ми все одно ірландці. Нашу мову заборонили, та все ж ми розмовляємо нею. Нашу релігію викорінювали по всіх усюдах, і все ж ми досі її сповідуємо. Якщо решта світу пережила своєрідну реформацію, відмовившись від католицтва заради нової школи думки й науки, ми зупинилися на місці. Чому? Тому що це означало б, що англійці перемогли. Ми католики, бо вони казали нам, що нам не можна бути католиками. Якщо в людини спробувати щось забрати, вона захоче цього ще більше. Якщо їй сказати, що їй чогось не можна, вона забажає цього всім серцем. Наш єдиний акт непокори — це наша ідентичність.

Ідентичність Енн — це дуже своєрідний акт непокори, і вона не хоче від нього відмовлятися. Я місяць невпинно сперечався зі своїм серцем, зі своєю головою — із самою Енн, — хоча й не говорив майже ні слова. Я мовчки вмовляв, благав, просив і переконував, а вона залишалася непохитною, впертою у своєму безглузді.

Я казав своєму серцю, що вона для мене недосяжна, і бунтар-ірландець у моїй крові повстав і заявив, що вона моя. Коли я здався, прийнявши неможливе, доля ще раз спробувала її забрати. А може, доля просто зняла полуду з моїх очей.

Енн гралася з Оїном на озері, то вбігаючи в лінивий прибій, то вибігаючи з нього; свої спідниці вона задерла так, що Бріджид була б шокована, якби покликала їх вечеряти особисто. Я підвівся, захотівши лише поглянути на неї якусь хвильку, трішки насолодитися видовищем її блідих ніг на сіро-зеленому тлі озера. Від неї моє серце проймав найприємніший біль, і я дивився, як вона танцює з Оїном, як вони обоє сміються у пригаслому світлі, її кучері падають, а ноги грайливо збивають воду. Тоді Оїн, обхопивши руками червоний м’яч, який дістав на день народження від О’Тулів, перечепився й упав, обдер коліна об перемішаний із галькою пісок і впустив м’яча. Енн підхопила Оїна, тоді як я почав спускатися з насипу: його сльози вихопили мене з мрій. Але Оїна турбували не так подряпини, як м’яч, який поплив геть. Малий зарепетував, показуючи пальцем, і Енн негайно опустила його й помчала ловити м’яч, поки його ще можна було врятувати.

Вона забігла в озеро по коліна, притримуючи спідниці, щоб уберегти їх від неминучого. М’яч відкотився так, що до нього було не дотягнутися. Енн пройшла трохи далі, щосили потягнулася до нього, а м’яч поманив її далі. Я побіг, сповнений ірраціонального жаху, і крикнув, щоб вона зупинилася. Вона кинулася вперед, відпустивши спідниці, занурившись по пояс і побрівши до червоної кулі, що гойдалася.

Я був надто далеко. Я мчав уздовж берега і кричав, щоб вона повернулась, і її образ ненадовго затремтів, ставши міражем на озері. Тоді я неначе дивився крізь скло, і її біла сукня обернулася на струмінь туману, а темне волосся — на вечірні тіні.

Оїн закричав.

Цей звук відлунював у мене в голові, поки я летів до дедалі розмитішої постаті і гукав до Енн, щоб вона повернулася, залишилася з нами. Червоний м’яч линув усе далі, наче сонце на обрії, і я кинувся по воді туди, де раніше була вона, потягнувся до тієї блідої тіні Енн, що досі не зникла. Мої руки залишилися порожніми. Я проревів її ім’я і ще раз завзято кинувся вперед, а тоді мої пальці пройшли крізь легеньку тканину. Я зімкнув долоню на її складках і потягнув їх до себе, наче порятунок, перекручуючи знов і знов, доки не набрав у пригорщі сукні Енн.

Я не бачив берега й не відрізняв води від неба. Застряг між «тепер» і «тоді» та стояв на сипучому піску, повністю огорнений білизною. Я відчував Енн, відчував обрис її спини й довжину ніг, але не бачив її. Обхопив руками її тіло, вперто не відмовляючись від своїх прав, і потягнув її із собою, пішовши на Оїнові крики, що лунали сиреною в тумані. Тоді почув, як вона тихо вимовила в тумані моє ім’я, а коли білизна почала розсіюватися, почав вимальовуватися берег, і Енн стала єдиним цілим у мене на руках. Я тримав її тіло високо, пригорнувши до грудей: оберігав від хапкої води та рук часу. Коли ми впали на змішаний із галькою пісок, не випускаючи одне одного з обіймів, Оїн повалився на наші тіла й учепився в Енн так, як вона вчепилася в мене.

«Куди ти ходила, мамо?! — крикнув він. — Ти мене покинула! І док мене покинув!»

«Тс-с, Оїне, — заспокійливо сказала Енн. — Усе з нами гаразд. Ми тут». Але вона не стала заперечувати те, що бачив хлопчик. Ми лежали купою з кінцівок, одягу й запевнень і задихалися, доки наші серця не почали заспокоюватись і до нас не повернулося відчуття реальності. Оїн сів, уже забувши про страх, і радісно показав на безневинний червоний м’яч, який уже приплив до берега.

Оїн виплутався, звільнивши нас від своїх чіпких рук і запитань, на які так ніхто й не відповів. А тоді втік, підхопивши свій м’яч і кинувшись до насипу. Бріджид набридло чекати нас на вечерю, і тепер вона кликала кожного з-поміж дерев, що відділяли будинок від берега. Та їй доведеться зачекати ще трохи.

«Ти була там, увійшла у воду, — зашепотів я. — А тоді померкла… наче відображення в товстому склі, і я зрозумів, що ти от-от зникнеш. Ще трохи — і ти пішла б, а я ніколи більше тебе не побачив би». Я вже змирився з неможливим. Долучився до акту непокори Енн.

Енн звела обличчя, бліде й серйозне, і зазирнула в сутінках мені в очі. Вона придивилася до мого обличчя, шукаючи на ньому сяйва, характерного для неофітів, а тоді я мусив засвідчити.

«Ти справді не Енн Фіннеґан, так?»

«Ні, Томасе. — Енн похитала головою, пильно дивлячись мені в очі. — Ні. Я не вона. Енн Фіннеґан Ґаллагер була моєю прабабусею, і я дуже далеко від дому».

«Господи, дівчинко. Мені дуже шкода». Я злегка торкнувся вустами її чола та щік, ідучи за потічками, що досі трималися на її шкірі й поволі спускалися до вуст. А тоді почав цілувати Енн — м’яко, цнотливо, боячись зашкодити їй, паперовій ляльці в озері, готовій розпастися.

Т. С.