Що знає вітер

— Томасе, Нів була дурна. Вона мала сказати бідолашному Ойшінові, що станеться, якщо він ступить на ірландську землю.

Його руки потягнулися до мого волосся, і він почав розплітати мені косу. Я мало не замурчала, поки він розплутував мої кучері, розкидаючи їх по моїх плечах.

— Може, вона хотіла, щоб він зробив вибір, — зауважив Томас, і я зрозуміла: він очікує від мене саме цього — без тиску з його боку.

— Тоді, можливо, їй слід було показати йому, що стоїть на кону, щоб він міг обирати, — докірливо сказала я й легенько провела губами по його шиї. У Томаса збилося дихання, і я зробила це ще раз, насолоджуючись його реакцією.

— Графине, ми сперечаємося через казку, — шепнув він, і його руки міцніше взялися за моє волосся.

— Ні, Томасе. Ми в ній живемо.

Він раптом перекотив мене під себе, і казка знов ожила та стала ще дивовижнішою. Томас цілував мене, доки я не почала плавно злітати — вгору, вгору та знову вгору, — а тоді падати — униз, униз, униз, — та й занурилась у нього, коли він зустрів мене.

— Томасе! — простогнала я в його вуста.

— Так? — шепнув він. Його тіло пульсувало від дотику моїх рук.

— Я хочу залишитися, — муркнула я.

— Енн, — рішучо сказав він, поглинаючи мої зітхання й ласками звільняючи мене від тривог.

— Так?

— Прошу, не йди.

***

Двадцяте жовтня 1921 року припало на четвер, і Томас привіз додому подарунки: грамофон із заводною ручкою й кількома класичними платівками, довге пальто на заміну тому, яке я згубила в Дубліні, та свіжу книжку поезій Єйтса. Щойно видрукувану. Він тихо залишив подарунки в моїй кімнаті — мабуть, побоювався, що я зніяковію від його щедрості, — але загадав Елеанор приготувати яблучний пиріг із заварним кремом і запросив О’Тулів, щоб вечеря була святкова. Бріджид, очевидно, не пам’ятала, коли в її невістки був день народження, і геть не обурилася, коли Томас наполіг на вечірці.

Оїн радів за мене більше, ніж радів власному дню народження, і спитав, чи триматиме мене Томас догори дриґом, щоб нагородити «святковими стусанами» — стукнути головою об підлогу стільки разів, скільки років я прожила, та ще раз на честь наступного року. Томас засміявся і сказав, що святкові стусани — це для хлопчиків і дівчаток, а Бріджид вилаяла Оїна за нахабство. Я шепнула Оїнові, що натомість він може тридцять один раз мене поцілувати й міцно обійняти на честь наступного року, і він заліз мені на коліна і слухняно виконав пропозицію.

О’Тули, на щастя, не принесли подарунків, але всі до одного прийшли з благословеннями й по черзі виголосили їх мені після вечері, високо здіймаючи келихи.

— Нехай ви проживете сотню років і ще рік, щоб покаятися, — жартома сказав Деніел О’Тул.

— Янголи з вами нехай почнуть жити. Менше вам турбот і більше радіти, — додала Меґґі.

— Зичу, щоб личко ваше лишалося миле, а дупця ваша не змарніла, — виголосив благословення Роббі, до якого ще не повернулося чуття благопристойності. Я засміялась у хустинку, яку Бріджид оздобила літерою «Е», а тоді інший член родини квапливо виголосив нове благословення. Найбільше ж мені сподобалося благословення, яке промовила юна Мейв: побажання зістаріти в Ірландії.

Міцніше обнявши Оїна, я знайшла поглядом Томаса й подумки ревно помолилася, щоб це благословення справдилося, благаючи вітер і воду цьому посприяти.

— Твоя черга, доку! — вигукнув Оїн. — Яке твоє іменинне благословення?

Томас, зніяковівши, засовався на місці, і його щоки злегка зашарілися.

— Енн обожнює поета Вільяма Батлера Єйтса. Тож, можливо, замість благословення я прочитаю один із його віршів, щоб потішити наших гостей. Ідеальний вірш до дня народження — він зветься «Коли Ви, сива й сонна»[43].

Усі зареготали, тоді як Оїн неабияк здивувався.

— Мамо, хіба ти сива й сонна? — запитав він.

— Ні, любий хлопчику, я вічно молода й завзята, — відповіла я.

Усі знову розсміялись, але сестри О’Тул почали підганяти Томаса, благаючи прочитати вірша.

Томас підвівся й розпочав, тримаючи руки в кишенях і злегка згорбившись:

— Коли Ви, сива й сонна… — Томас вимовив «сива й сонна» дуже виразно, і всі знову захихотіли, але я добре знала цей вірш, знала кожне слово, і моє серце розтануло.

— Коли Ви, сива й сонна, при вогні, — повторив він, перекриваючи хихотіння, — наважитесь цю книгу розгорнути, торкне Вам очі погляд призабутий, зачаєний на дні, у глибині. Як вашу граціозність я люблю! І ту красу — нещиру чи правдиву, і душу пілігримську — щире диво, і на обличчі вашім — тінь жалю.

Кімната принишкла, і в Меґґі затремтіли губи, а в її очах замерехтіла м’яка солодкість спогаду. Такі вірші навівали літнім жінкам спогади про те, як воно — бути молодими.