Що знає вітер

27 листопада 1921 року

Сьогодні я отримав листа від Міка. Він у Лондоні разом із Артуром Ґріффітом і кількома іншими, відібраними для участі в перемовинах щодо Договору. Одна половина ірландської делегації ненавидить другу, і кожна вважає, що правда за нею. Незгоду в нашому гурті спровокував де Валера, і з неї користає прем’єр-міністр Ллойд Джордж, а Мік гостро це усвідомлює.

Прем’єр-міністр зібрав для представлення інтересів Англії потужну команду; в ній є Вінстон Черчилль, а ірландці знають, що Черчилль думає про нашого брата. Він був проти гомрулу[44] й вільної торгівлі, зате підтримував наше впокорення силами допоміжних військ. Такому солдатові, як Черчилль, за яким стоїть давня військова міць, легко очікувати військових дій певного штибу та обстоювати їх, і Мікових методів він не поважає. Для нього ірландське питання хіба що трохи серйозніше за повстання селян: ми — скажена юрба з вилами й підпаленими смолоскипами. Також Черчилль знає, що думка світової спільноти — це інструмент, який можна використати проти британців, і вміє неймовірно хитро послаблювати його ефективність. Однак, за словами Міка, Черчилль розуміє, що таке любов до Вітчизни, і якщо він може розгледіти цю любов у представниках ірландської делегації, між нами, ймовірно, можна збудувати вузенький місток.

Мік підтвердив, що мирні переговори справді почались 11 жовтня, звернув увагу на дату й попросив мене по змозі возити Енн до Лондона чи Дубліна. Він сказав: «Я їздитиму до Дубліна вихідними, коли тільки матиму можливість, стараючись повідомляти лідерам у Дойлі останні новини про перемовини. Не хочу, щоб мене звинувачували у приховуванні відомостей від Дева чи когось іще. Я зроблю все, що можу, щоб передбачення Енн не справдилося. Та досі вона не помилялася, Томмі. У певному розумінні вона мене підготувала. Коли людина знає, що приречена, це робить її дещо впевненішою й більш зібраною. Я мало сподіваюся на добрий результат і, гадаю, саме тому бачу все таким як є, а не таким, як мені хотілося б. Привези її, Томмі. Може, вона знатиме, що мені робити далі. Бачить Бог, я застряг. Не знаю, що найкраще для моєї країни. Загинули люди, ті, ким я захоплювався. Вони загинули за ідею, за справу, а я в них вірив. Я вірив у мрію про незалежну Ірландію. Проте ідеї — це просто. Мрії — це ще простіше. Їх не конче треба застосовувати на практиці.

Британські делегати спокійно почуваються у владних коридорах і впевнені у своєму становищі; Давнінґ-стріт і будівля парламенту пахнуть владою й багатовіковим пануванням — тим, чого ірландці ніколи не мали. Ллойд Джордж і його команда ввечері їдуть додому й зустрічаються в особистих кабінетах. Там вони міркують, як їм застосовувати принцип „розділяй і владарюй“ до делегації тут і до очільників Ірландії в нас удома. Ми ходимо колами зустріч за зустріччю, нарада за нарадою.

Це все гра, Томмі. Для нас це питання життя та смерті; для британців — звичайні політичні маневри. Вони говорять про дипломатію тоді, коли ми розуміємо, що дипломатія — це насправді зверхність. Хай там як, я знаю, що користі з мене вже не буде. Після мого повернення до Ірландії неможливо буде воювати так, як я воював останні кілька років. Тепер мене знають. У мене вибили ґрунт із-під ніг, і моїх методів — гри в піжмурки, нападів і відступів — уже недостатньо. Мій знімок тепер розійшовся газетами в Англії та Ірландії. Якщо переговори проваляться, для мене буде щастям спокійно вибратися з Лондона. Або ця мала нікчемна ірландська делегація дійде згоди, або Англія та Ірландія поринуть у всеохопну війну. Нам для цього бракує і людей, і засобів, і зброї, і волі. Простим людям бракує. Вони хочуть свободи. Вони багато чим пожертвували заради неї. Та вони не хочуть, щоб їх вирізали. А я не можу без докорів сумління стати тим, хто прирече їх на таку долю».

Через цей лист я ридав — плакав за друга, за нашу країну й за майбутнє, що видавалося неймовірно безрадісним. Я щодня їздив у Слайґо читати «Айріш таймс», приклеєну до вікна універмагу «Лайонс», але Енн не докучає мені й не питає про справи. Вона неначе просто чекає, спокійна і смиренна. Вона вже знає, що буде далі, і її знання — це тягар, який вона досі старалася нести мовчки.

Коли я сказав Енн, що Мік нею цікавиться, вона радо зголосилася допомагати по змозі, хоча, щоб вона повірила, мені спершу довелося показати їй листа від нього. Вона досі наполовину впевнена, що він бажає їй смерті. Читаючи його смутну коротку оповідь, вона, як і я, лила сльози, а я не міг знайти для неї слів утіхи. Натомість Енн підійшла, кинулася в мої обійми та втішила мене.

Я люблю її так сильно, що й сам не очікував такого від себе. Єйтс пише про перетворення душ та слів. Моя душа перетворилася. Змінилася незворотно. І хоча кохання — це справді страшна краса, особливо за таких обставин, я можу хіба що насолоджуватись його кривавою пишнотою.

Якщо я не переймаюся долею Ірландії, то планую майбутнє, у якому чільне місце належить Енн. Думаю про її білі груди й високі підйоми маленьких стоп, про вигин стегон і шовкову шкіру за вухами й зі внутрішнього боку стегон. Думаю про те, як вона позбувається ірландського акценту, коли ми самі, та про те, як її носові голосні та пом’якшені «т» створюють у наших стосунках чесність, якої раніше не існувало.

Американський акцент їй пасує. Тоді я починаю думати про те, що їй також пасує материнство і який вигляд матиме її живіт, округлившись від нашої дитини — тієї, яку Оїн любитиме, про яку він дбатиме. Йому потрібен брат чи сестра. Я уявляю, які історії Енн розповідатиме дітям, історії, що їх вона написала й напише, та людей по всьому світу, які їх читатимуть.

А тоді починаю думати про те, як змінити їй прізвище. Вже скоро.

Т. С.