Що знає вітер

— Томмі, він мені не подобається. Геть не подобається. Але це початок. Це як ніколи багато для Ірландії. — Він замислився на мить, а тоді поставив мені останні запитання: — Отже, я повернуся до Лондона?

— Так, — твердо сказала я.

— Де Валера поїде до Лондона з нами?

— Ні.

Коллінз кивнув так, наче цього й очікував.

— Інші підпишуть Договір? Я знаю, що Артур підпише, та як щодо решти ірландської делегації?

— Там підпишуть усі. Найважче буде вмовити Бартона. Та прем’єр-міністр скаже йому: якщо він не підпише, за три дні буде війна.

На думку істориків, Ллойд Джордж цілком міг блефувати щодо терміну, та Бартон йому повірив. Усі повірили. І Договір було підписано.

Майкл тяжко зітхнув.

— Тоді мені сьогодні мало що треба сказати. Та все одно я надто втомлений для суперечок. — Він позіхнув — солодко, до тріску в щелепі. — Томмі, коли ти одружишся з цією дівчиною?

Томас усміхнувся мені, та нічого не сказав.

— Якщо з нею не одружишся ти, це зроблю я. — Майкл позіхнув ще раз.

— Містере Коллінз, у вас уже й так забагато жінок, щоб дати їм усім раду. Принцеса Марія, Кітті Кірнан, Гейзел Лейвері, Моя Левелін-Девіс… Я когось пропустила? — поцікавилася я.

Він різко звів догори брови.

— Боже милостивий, жінко. Ти лякаєш, — прошепотів Майкл. — Можливо, нам із Кітті варто обрати дату. — Він помовчав десять секунд, а тоді запитав, у подиві наморщивши чоло: — Принцеса Марія?

— Здається, графиня Маркевич під час перемовин щодо Договору звинуватить тебе в романі з принцесою Марією, — хихотнула я.

— Господи, — простогнав він. — Наче в мене є на це час. Дякую, що попередила.

Ми зупинилися перед дублінським Меншн-гаусом, штаб-квартирою ірландського парламенту. То була велична прямокутна будівля з красивими вікнами вздовж блідого фасаду та обабіч прикритого козирком входу. Там уже зібрався натовп. Чоловіки вишикувались уздовж стіни ліворуч будівлі й видиралися на ліхтарні стовпи, щоб краще все бачити. Усе довкола кишіло зацікавленими та впливовими людьми.

Майкл Коллінз твердо насунув на голову капелюх і вийшов із автівки. Коли його помітили, ми побачили, як збіглися журналісти й загукали глядачі, та він не став сповільняти ходу й не всміхнувся, простуючи брукованим подвір’ям до сходів. За ним покрокувало кілька людей, що правили йому за охоронців. Я впізнала Тома Каллена й Ґерода О’Саллівана, яких бачила на весіллі у «Ґрешемі». Вони також чекали в Дан Лері й пішли за нами назирці, коли ми приїхали до Меншн-гауса. Джо О’Райллі помахав нам рукою, а тоді їх усіх поглинула юрба.

***

Майкл Коллінз повернувся до Лондона, а ми з Томасом залишилися в Дубліні, бо знали, що делегація невдовзі буде тут. Мік прибув сьомого грудня; за останній тиждень він, бідолаха, провів у човні та в потягу більше годин, аніж у від’їзді. Його та інших зустрів прес-реліз у всіх газетах, який стверджував, що президент де Валера скликав екстрене засідання кабінету міністрів у повному складі «з огляду на характер запропонованого Договору з Великою Британією», подавши народу сигнал, що мир хисткий і що сам він не підтримує угоди, яку вони щойно підписали. Мік, як і всього кілька днів тому, прибув до Дан Лері й одразу відвідав ще низку засідань (цього разу ірландський уряд на них був розділений) — без відпочинку, без хвилинки спокою, без перерви.

Після тривалих суперечок на закритому засіданні й після того, як кабінет міністрів проголосував із результатом чотири проти трьох за підтримку Договору, де Валера звернувся до преси ще з однією заявою, у якій стверджував, що умови Договору суперечать побажанням країни — країни, з якою ще ніхто не порадився, — і він не може рекомендувати його прийняти. І це був лише початок.

Восьмого грудня Мік з’явився на Томасовому порозі на Маунтджой-сквер, розгублений і шокований. Томас наполегливо запросив його всередину, та він просто застиг на місці. Мік ледве зміг підвести голову, неначе гадав, що звинувачення, які озвучили де Валера та інші члени уряду, поширились і заплямували його репутацію навіть в очах друзів.

— Томмі, під пабом «Девлінс» у мене плюнула жінка. Вона сказала, що я зрадив свою країну. Сказала, що через мене ірландці загинули ні за що. Шон Мак-Діармада, Том Кларк, Джеймс Конноллі та всі інші загинули ні за що. Вона сказала, що, підписавши Договір, я зрадив їх і всіх інших.