Що знає вітер

22 грудня 1921 року

Дебати в Дойлі й надалі з дня у день тривали годинами. Преса, схоже, однозначно підтримує Договір, але перші дебати всупереч побажанням Міка були закриті для громадськості. Він хоче, щоб люди знали, які розбіжності існують, знали, що стоїть на кону та що викликає суперечки. Але його пропозицію відхилили, принаймні спочатку.

Публічні дебати почалися дев’ятнадцятого числа по обіді, а сьогодні перервалися на Різдво. Торік на Святвечір Мік опинився за крок від арешту. Він напився, почав галасувати, втратив пильність і привернув до себе забагато уваги, тож нам довелося вибиратися з вікна на другому поверсі готелю «Вонз» усього за кілька секунд до приходу допів. Ось що трапляється з людиною, яка несе на плечах величезний тягар: інколи вона втрачає голову. Що й сталося з Міком торік.

Цього року арешт не буде проблемою, хоча, на мою думку, Мік радо проміняв би нещастя, з якими стикається сьогодні, на біди минулого. Його роздирає навпіл, він розривається між відданістю й відповідальністю, між практичністю та патріотизмом, а винні в усьому люди, за яких він радше загине, ніж почне з ними битися. Його знову непокоїть шлунок. Я хутко нагадав йому вказівки, назвав потрібні ліки та обмеження, але Мік відмахнувся від мене.

«Томмі, я сьогодні виступив з офіційними зауваженнями. Я не сказав і половини того, що мав би, а те, що сказав, висловив погано. Артур (Ґріффіт) запевнив, що прозвучало переконливо, та це в ньому говорить великодушність. Він назвав мене „людиною, яка виграла війну“, та після сьогоднішніх подій я можу стати людиною, яка втратила країну».

Мік попросив спитати Енн, як, зрештою, мине голосування. Я затиснув її під пахвою, щоб вона взяла слухавку разом зі мною й заговорила в динамік на стійці, яку я міцно тримав у руці. Мою увагу негайно відвернув запах її волосся й тіло, що притиснулося до мене.

«Обережно, Енн», — шепнув я їй на вухо. Мені було неприємно, що нас можуть слухати інші, дивуючись, чого це Міка цікавить її думка. Енн мудро сказала Мікові, що «вважає», ніби в Дойлі візьмуть гору прибічники Договору.

«Перевага буде невелика, Майкле, та я впевнена, що його буде прийнято», — сказала вона.

Він зітхнув так голосно, що його зітхання заторохтіло у дротах, і ми з Енн сахнулися від слухавки, віддаляючись від свисту перешкод.

«Якщо ти впевнена, то я теж спробую бути впевненим, — мовив Мік. — Скажи мені ось що, Енні: якщо я приїду на Різдво, ти розкажеш мені ще одну свою історію? Може, про Нів та Ойшіна? Я хотів би почути її знову. Я теж щось продекламую — щось таке, від чого в тебе спалахнуть вуха і що розсмішить тебе, а ще ми змусимо Томмі потанцювати. Енні, ти знала, що Томмі вміє танцювати? Якщо він кохає так, як танцює, ти щасливиця».

«Міку», — дорікнув я, та Енн засміялась. Її сміх звучав тепло й розкотисто, і я поцілував її в шию, не в змозі стриматись і радіючи, що Мік теж сміється, а його напруження на мить зникло.

Енн пообіцяла Мікові: якщо він приїде сюди, тут справді будуть історії, їжа, відпочинок і танці. На слові «танці» вона мене вщипнула. Я колись показував їй під дощем, як умію танцювати. А потім зацілував її в сараї до нестями.

«А можна взяти із собою Джо О’Райллі? — спитав Мік. — І ще, може, когось, хто мене пильнуватиме, щоб бідолашний Джо трішки розслабився?»

Енн запевнила його, що він може брати із собою кого захоче, навіть принцесу Марію. Він засміявся знову, та, перш ніж завершити виклик, завагався.

«Томмі, я високо це ціную, — пробурмотів він. — Я поїхав би додому, та… ти ж знаєш, що Вудфілда вже нема. А мені треба тимчасово поїхати з Дубліна».

«Знаю, Міку. Та і як давно я благав тебе приїхати?»

Торік Мік не наважився їхати на Різдво до Корку. «Брунатним» надто просто було б вистежити його рідних, влаштувати облаву й заарештувати Міка. Цьогоріч він уже не мав домівки, до якої можна було б повернутися.

Вісім місяців тому «брунатні» дощенту спалили Вудфілд, дім Мікового дитинства, й запроторили до в’язниці його брата Джонні. Від ферми Коллінзів тепер залишається вигорілий кістяк, у Джонні погіршилося здоров’я, а решта сім’ї розсіялася по всьому Клонакілті у графстві Корк. Цей тягар також лежить на Мікові.

На згадці про Корк і Мікову домівку Енн застигла. Коли я повісив слухавку, її усмішка була крива й нерівна, хоч вона і старалася не припинити всміхатися. Її зелені очі мерехтіли так, наче вона була готова заплакати, та не хотіла, щоб я це побачив. Енн вибігла з кімнати, пробурмотівши щось про час лягати спати та Оїна, і я відпустив, але я бачу її наскрізь. Тепер я бачу Енн наскрізь так, як це було на озері, того дня, коли все стало зрозуміло.

Вона мені чогось не розповідає. Захищає мене від того, що знає. А я ж бо повинен наполягти, щоб вона повідала мені все, аби я допоміг їй нести тягар прийдешнього. Та бачить Бог, я не хочу цього знати.

Т. С.