Що знає вітер

— Мені не подобається згадувати, що Ісус помер, — не вгавав Оїн, підвищивши голос. Бріджид опустила плечі, і я погладила її по руці. Вона старалась, а Оїн не поспішав це приймати.

— Його ви згадуйте завжди, бо мусить Він іще прийти, як геть зневіритеся ви, згадайте: Він за вас сплатив, — тихо проспівав із дверей Томас. — Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік.

Під блідими очима Томаса залягли темні кола, одяг його був пожмаканий, та він вийшов уперед і забрав Оїна з моїх обіймів. Той учепився в Томаса й тицьнувся обличчям йому в шию. Знову залунали його схлипи, страхітливі й неослабні.

— Що таке, малий? — зітхнув Томас.

Я підвелася, звільняючи місце, щоб Томас уклав Оїна назад у ліжко. Бріджид теж підвелася, а тоді, стиха промовивши «на добраніч», хутко вийшла з кімнати. Я пішла за нею, зоставивши Оїна у вправних руках Томаса.

— Бріджид!

Вона повернулася до мене. Її обличчя виражало скорботу, а вуста міцно стиснулися.

— З тобою все гаразд? — спитала я. Бріджид різко кивнула, та я завважила, що вона ледве стримується.

— Мої діти, як були малі, інколи плакали отак уві сні, — сказала вона. Трохи помовчала, занурившись у спогади, і повела далі: — Мій чоловік — Декланів батько — був не такий лагідний, як Томас. Він був озлоблений і стомлений. Його гнав уперед лише гнів. Важкою працею він заганяв себе в могилу і вкупі з собою заганяв у могилу і нас. А наших сліз він терпіти не міг.

Я слухала, не зронивши ані звуку. Здавалося, ніби вона взагалі говорить не до мене, і я не хотіла її лякати.

— Я не дозволяла Оїнові називати Томаса татком. Мені це було нестерпно. А Томас жодного разу не пожалівся. Тепер Оїн зве його доком. Я не повинна була так чинити, Енн. Томас заслуговує на більше, — прошепотіла Бріджид. Тоді її очі зустрілися з моїми, і в них було прохання, благання про прощення. Я з радістю їй простила й заспокоїла її:

— Томас хоче, щоб Оїн знав, ким був його батько. Він дуже бережливо ставиться до пам’яті про Деклана.

Вона кивнула.

— Справді. Він дбав про Деклана так, як дбає про всіх інших. — Її погляд знову ковзнув убік. — Мої діти… особливо сини… успадкували батькову вдачу. Я знаю, що Деклан… Деклан не завжди був із тобою лагідний, Енн. Хочу, щоб ти знала… Я не ставлю тобі на карб те, що ти пішла, діставши нагоду. І не ставлю тобі на карб тепер, що ти закохалася в Томаса. Це зробила б будь-яка мудра жінка.

Я витріщилася на свою прапрабабусю, занімівши від шоку.

— Ти ж закохана в Томаса, чи не так? — спитала вона, неправильно витлумачивши отетерілий вираз мого обличчя.

Я не відповіла. Мені хотілося виступити на захист Деклана. Сказати Бріджид, що Енн не пішла, що її любий Деклан не здіймав руки на дружину й не відлякав її. Та я не знала, де тут правда.

— Здається, Енн, я вже віджила своє, — роздратовано заявила Бріджид. — Я планую переїхати до доньки в Америку. Час настав. В Оїна є ти. Є Томас. А я, як мій любий покійний чоловік, уже не здатна терпіти сльози.

У мені спалахнули емоції.

— О ні, — зажурилася я.

— Ні? — іронічно перепитала вона, хоч я і здогадалася з її голосу, що вона зворушена.

— Бріджид, будь ласка, не треба. Я не хочу, щоб ти їхала.

— Чому? — Її голос звучав по-дитячому, як Оїнів, жалісно й недовірливо. — Тут для мене нічого немає. Мої діти розсіялися. Я старію. Я… самотня. А ще я, — вона зупинилася, шукаючи потрібних слів, — вже не потрібна.

Я згадала могилу в Баллінаґарі, ту, на якій у майбутньому було викарбувано її ім’я, і стала лагідно її вмовляти.

— Колись… колись твої праправнуки приїдуть сюди, до Дромагайра, зійдуть на пагорб за церквою, у якій охрестили твоїх дітей, у якій твої діти одружувались і знаходили останній спочинок, сядуть біля надгробків Баллінаґару з прізвищем «Ґаллагер» — і зрозуміють, що це була твоя домівка, а якщо це була твоя домівка, то це і їхня домівка також. Така вона, Ірландія. Кличе своїх дітей додому. Якщо ти не залишишся в Ірландії, до кого вони повернуться?

У Бріджид затремтіли губи, і вона потягнулась однією рукою до мене. Я взяла її за руку. Вона не наблизила мене до себе й не захотіла моїх обіймів, але між нами з’явився місток. Її рука в моїй здавалася маленькою й тендітною, і я обережно її тримала, а мені на плечі тиснула скорбота. Бріджид була не стара, та її рука здавалася старою, і я подумки розгнівалася на час за те, що він поступово, потроху забирає її — забирає нас усіх.

— Дякую, Енн, — прошепотіла вона й за мить відпустила мою руку. Пішла до себе в кімнату й тихенько зачинила за собою двері.