— Томасе, я не знаю, що сталося. Якби знала, то сказала б тобі. Я навіть не знала, що Деклан мав старших братів і сестру. Гадаю, я нічим не відрізняюся від інших ірландців та ірландок. Я теж маю кузенів у Америці. Я гадала, що ми з Оїном — останні з Ґаллагерів. Твій щоденник… розповідь про Повстання та їхню роль у ньому… Завдяки цьому я отримала найповніше у своєму житті уявлення про прадідуся та прабабусю. Оїн ніколи про них не говорив. Для нього їх не існувало поза кількома фактами й світлинами. Я виросла з думкою, що Енн загинула під час Повстання, разом із Декланом. Це навіть ніколи не ставилося під сумнів. У 2001 році їхня могила має такий самий вигляд, як сьогодні, тільки лишайник там не росте. Їхні імена стоять на надгробку поруч. Дати народження та смерті там не змінилися.
Він довго мовчав, роздумуючи, що це означає.
— Сумна правда полягає в тому, що люди, які покидають Ірландію, рідко повертаються, — Томас зітхнув. — І ми ніколи не знаємо, що з ними стається. Що смерть, що еміграція. Результат однаковий. Я починаю думати: лише вітер знає, що сталося з Енн.
—
— Я навчився цього від Міка. Та він каже, що вітер — пліткар, і тим, хто не хоче, щоб хтось знав їхні таємниці, краще розповідати їх каменеві. Він каже, що саме тому у нас в Ірландії так багато каменів. Вони поглинають кожне слово, кожен звук і не розповідають про них ніколи й нікому, жодній живій душі. Це добре, бо ірландці обожнюють теревенити.
Я засміялася. Це нагадало мені історію про Донала й короля з ослячими вухами, що її попросив розповісти Оїн на моєму дні народження. Донал повідав таємницю короля дереву, бо йому кортіло розповісти про неї бодай комусь. За якийсь час дерево зрубали, і з нього виготовили арфу. Коли на арфі заграли, її струни проспівали таємницю короля.
Ця давня казка мала кілька моралей, але одна з них була така: таємне завжди стає явним. Томас не теревенив. Майкл Коллінз, як я підозрювала, теж був не з балакучих, але істина може розкриватися сама собою, а через деякі істини гинуть люди.