Що знає вітер

Говорячи, Томас дивився на всіх по черзі, та вірш був призначений для мене: то ж я мала пілігримську душу, щире диво. Закінчив він роздумом про те, як Любов зникала, «майнула над вершини й заховала своє лице у натовпі зірок». Усі заплескали в долоні й затупали ногами, і Томас хвацько вклонився, приймаючи похвалу. Але, перш ніж сісти, він перехопив мій погляд. Відвівши знехотя очі, я побачила, що Бріджид, випрямившись, спостерігає за мною із задумою на обличчі.

— Коли я була мала, дідусь — якого теж звали Оїн — просив у мене на свій день народження не виголошувати благословення, а розповісти історію, — невпевнено заговорила я, прагнучи відволіктися. — Це була наша особлива традиція.

Оїн радісно заплескав у долоні й вигукнув:

— Обожнюю твої історії!

Усі засміялися з його ентузіазму, та я ледве втрималася, щоб не сховати обличчя в його рудій гриві й не заридати. Усе це почалося з Оїнової любові до моїх історій, а час і доля чомусь подарували нам ще один день народження разом.

— Розкажи нам історію про Донала й короля з ослячими вухами, — попросив Оїн, і я із заохочення всіх інших підтримала традицію, розповівши саме її.

***

Томас не міг знайти Ліама. Той покинув роботу в доках одразу після своєї заяви про зникнення зброї, а люди, з якими він працював, схоже, не надто переймалися тим, де він є. Бріджид казала, що він поїхав до Корку, а саме до морського порту Югал, але вона мала лише поспіхом написаний лист — якихось кілька рядків і обіцянка писати, а внизу — його ім’я. Бріджид припускала, що Ліам знайшов краще місце у жвавіших доках, але його раптовий від’їзд насторожив усіх. Я не знала, що відомо Бріджид про Ліамову діяльність, але не квапилася з висновками щодо неї. Ліам був її сином, якого вона його любила. Я не хотіла ставити його діяння їй на карб. Мені просто полегшало на серці від того, що він зник, але Томаса непокоїло те, що це все означає.

— Я не можу захистити тебе від загрози, якої не розумію, — нервово сказав він якось увечері після того, як ми сказали Оїнові «добраніч». Ми пішли прогулятися на осінньому повітрі, тримаючись осторонь берега, під ногами хрустіло нещодавно опале листя. Йти до озера не хотілося ні мені, ні йому.

— Ти справді вважаєш, що мене треба захищати?

— Ліам був на баркасі не сам.

— Ні. Там було ще двоє чоловіків.

— Який вигляд вони мали? Можеш їх описати?

— Усі в однакових капелюхах, одягнені в одному стилі. Приблизно одного зросту й віку. Один нібито був блідолиций — блакитноокий і з кількаденною щетиною. Інший, здається, був кремезніший. Мав повніші червоні щоки. Якого кольору в нього було волосся, я не бачила… до того ж я зосередилася на Ліамові, на зброї.

— Це, гадаю, вже щось. Хоча так я нікого одразу не пригадую, — стривожився Томас.

— Ліам, побачивши мене, був страшенно вражений. Як гадаєш, він… стріляв… просто з подиву чи… зі страху? — замислилась я.

— Енн, я теж був вражений, коли тебе побачив. Але ж мені взагалі не спало на думку в тебе стріляти, — тихо відповів Томас. — Ти можеш залягти на дно, можеш сидіти тихо, та вони знають, що ти їх бачила, тому ти в небезпеці. Ліам уважає тебе шпигункою. Він неначе був трохи знавіснілий, коли казав мені, що ти не Енн. Але через те, що він мав рацію, я тільки ще більше нервую й ще більше жадаю його знайти. Мік із Корку. Можливо, в нього знайдеться хтось, хто був би здатний поспитати за мене. Мені полегшало б на душі, якби я достеменно знав, що Ліам у Югалі.

— Томасе, як гадаєш, то він забрав зброю? — спитала я, озвучивши підозру, яку мала від самого початку. Вгадування сюжетів було моїм фахом.

— Він мав повне право її забрати — принаймні відповідав за неї. Навіщо йому було брехати про її зникнення?

— Щоб кинути на мене тінь підозри. Томасе, він знає, що скоїв. Знає, що спробував убити мене на озері. Може, він хоче виставити мене божевільною… а може, знає: якщо він виставить мене зрадницею, шпигункою, ніхто мене не слухатиме, коли я висуну йому звинувачення. Ліамові було достатньо перенести кудись зброю, поки довкола нікого не було — як він і збирався вчинити, — а тоді сказати Деніелові, що вона зникла. Деніел ні про що не здогадався б. Ти ні про що не здогадався б. Його звинувачення справило саме такий ефект, який мало справити. Воно змусило тебе остерігатися мене — остерігатися ще більше.

— Звучить цілком логічно.

Томас задумливо помовчав, а тоді втомлено сів на низький камінь, який відділяв траву від дерев, й опустив голову на руки. Коли він заговорив знову, його голос звучав несміливо, наче Томас боявся моєї реакції.

— Енн, що сталося з нею? З Деклановою Енн? Ти знаєш так багато. Може, сталося щось таке, про що ти боїшся мені казати?

Я сіла поруч із ним і потягнулася до його руки.