Що знає вітер

Розділ 17 Народилась краса страшна

У комедії наших днів

Інші ролі він почина.

З перетворених душ та слів

Народилась краса страшна[41].

В. Б. Єйтс

Щойно він повірив мені, все змінилося — так, ніби сонце вийшло з-за хмар. Буря відступила, темрява розсіялась, а я, зігріта несподіваним прийняттям, скинула важкі оболонки, за якими ховалася.

Томас також звільнився, більше довіряючи очам, і став нести тягар моїх таємниць разом зі мною, без нарікань зваливши їх собі на плечі. Він мав мільйон запитань, але в нього вже не було сумнівів. Ночами, коли в домі було тихо, він часто прослизав до мене в кімнату, залізав у ліжко, а тоді ми, тримаючись за руки, стишеними голосами розмовляли про неможливе.

— Ти сказала, що народилася 1970 року. Якого місяця? Якого дня?

— Дванадцятого жовтня. Мені буде тридцять один. Хоча… формально я не можу зістаріти, якщо мене ще навіть не існує. — Я всміхнулася й заграла бровами.

— Це післязавтра, Енн, — пробурчав він. — Ти збиралася мені сказати, що в тебе день народження?

Я знизала плечима. Оголошувати про це я не збиралася. Судячи з того, що я знала, Бріджид було відомо, коли день народження у «справжньої» Енн, і я сумнівалася, що він збігається з моїм.

— Ти старша за мене, — зауважив Томас із широкою усмішкою — так, ніби чималий вік був моїм покаранням за те, що я приховувала від нього інформацію.

— Справді?

— Так. Мені буде тридцять один на Різдво.

— Ти народився 1890 року. Я народилася 1970 року. Ти обігнав мене на вісімдесят років, луб’я старе, — під’юдила його я.

— Графине, я провів на землі на два місяці менше за тебе. Ти старша.

Я засміялася й похитала головою, а він зіперся на лікоть і поглянув на мене згори вниз.

— Чим ти займалась? Що робила Енн 2001 року? — «дві тисячі першого» Томас вимовив із демонстративним благоговінням у голосі, наче йому не вірилося, що колись настане такий час.

— Розповідала історії, — сказала я. — Писала книжки.

— Так. Звісно. Звичайно, — видихнув він, і я всміхнулась його зачудуванню. — Я мав би здогадатись. А які історії ти писала?

— Історії про кохання. Магію. Минувшину.

— А тепер це є у твоєму житті.

— Кохання чи магія? — прошепотіла я.

— Минувшина, — тихо відповів він, але його очі засяяли й м’яко подивилися на мене, і він нахилився та злегка поцілував мене, а тоді відсторонився. Ми виявили, що поцілунки заважають розмовам, а обміну словами ми жадали так само сильно, як одне одного. Завдяки словам поцілунки, коли ми нарешті поверталися до них, ставали більш значущими.

— Чого тобі бракує? — запитав Томас. Його дихання залоскотало мені вуста, і в мене в животі пробіг дрож, а в грудях замлоїло.

— Музики. Бракує музики. Я пишу, слухаючи класичну музику. Це єдине, що звучанням нагадує історії. А ще вона ніколи не заважає. Головне в писанні — це емоції. Без них немає магії.

— Як ти писала під музику? У тебе багато знайомих музикантів? — здивовано запитав він.

— Ні, — хихотнула я. — Жодного. Музику легко записувати й відтворювати, і її можна вмикати коли заманеться.

— Як на грамофоні?

— Так. Як на грамофоні. Але значно, значно краще.

— Яких композиторів?

— Мої улюбленці — Клод Дебюссі, Ерік Саті та Моріс Равель.

— А-а, ти полюбляєш французів, — під’юдив Томас.

— Ні. Мені подобається піаніно. Та епоха. Їхня музика була прекрасна й оманливо нескладна.

— А ще? — спитав він.

— Мені бракує одягу. Він набагато зручніший. Особливо спідня білизна.

Він затих у темряві, і я замислилася, чи не сконфузила його. Томас раз у раз мене дивував. Він був пристрасний, але потайний, завзятий, але стриманий. Я не знала, в чому тут річ: це лише Томасова вдача чи він людина свого часу, у якому етикет ще вимагав певної гідності та благопристойності.

— А ще вона набагато менша, — стиха зауважив він і кашлянув.

— Ти помітив.

Солодкий біль повернувся.

— Намагався не помічати. Твій одяг, дірки у твоїх вухах і ще мільйон дрібниць було легко пояснити логічно й ігнорувати, коли сама твоя присутність була просто неймовірна.

— Ми віримо в те, що видається найлогічнішим. А моя сутність не піддається логіці, — сказала я.

— Розкажи мені ще. Який він, світ через вісімдесят років? — спитав Томас.

— У світі багато всіляких зручностей. Швидка їжа, швидка музика, швидкі переміщення. І через це він набагато менший. Інформацією легко ділитися. Наука та нововведення протягом наступного століття розвиваються стрибками. Досягнення медицини приголомшливі — Томасе, ти був би там як у раю. У царині щеплень і антибіотиків роблять дивовижні відкриття — майже як подорожі в часі. Майже.

— Проте люди досі читають, — пробурмотів він.

— Так. На щастя. Досі читають книжки. — Я засміялася. — «Найкращий Фрегат — це Книга, / Що веде до нових земель»[42], — процитувала я.

— Емілі Дікінсон, — зауважив він.

— Вона одна з моїх улюблениць.

— І Єйтса ти теж дуже любиш.