Що знає вітер

— Сміх у тебе такий самий. Оїнів, — вів далі Томас. — Але так само в тобі є Декланова стійкість. По правді кажучи, це моторошно. Неначе вони обоє повернулися… в тобі.

— Так воно і є, Томасе. Хіба ти не розумієш?

Його обличчя схвильовано затремтіло, і він знову замотав головою, так, наче цього вже було забагато, усе це було занадто неймовірно, і він не міг цього осягнути. Проте Томас повів далі — тихо, говорячи мало не сам до себе.

— Ти доволі схожа на колишню Енн. — Він скривився, наче був не в змозі повірити, що справді нас розрізняє. — Аж так, щоб ніхто й ніколи не засумнівався в тому, що ти — це вона. Та вона була… набагато… меткіша. — Він схопився за це слово так, мов не міг підібрати кращого, але я здригнулася й відчула, як моє лице починає пашіти.

— Я теж доста кмітлива.

— Та невже? — У нього несподівано засмикалися губи, і його лице розслабилося завдяки жарту.

У мені завирувало обурення. Він що, глузує з мене?

— Енн, я ж не про твій розум. Колишня Енн була страшенно різка, не така спокійна, як ти. Вона була… енергійна. Напориста. Пристрасна і, відверто кажучи, надокучлива. Може, їй просто хотілося здаватися такою, вдавати, що вона є такою насправді. Але твоя м’якість чудова. М’які очі. М’які кучері. М’який голос. Тепла, м’яка усмішка. Не соромся її. В Ірландії залишилося дуже мало м’якого. Це одна з причин, чому Оїн так тебе любить.

Мій гнів стих, і в грудях зросло геть інше почуття.

— Знаєш, тобі добре вдається, — замислився Томас. — Твій акцент. Ти розмовляєш, як одна з нас. Розмовляєш, як та сама Енн. Але часом зіскакуєш. Забуваєш… і тоді розмовляєш як та дівчина, якою себе називаєш.

— Та дівчина, якою я себе називаю, — пробурмотіла я. Якусь мить я сподівалася, що ми покінчили з недовірою. А може, цього не сталося. — Томасе, це не стає менш правдивим від того, віриш ти в це чи ні. Мені необхідно, щоб ти збагнув, що я саме та, ким себе називаю. Ти на це здатен? Бо незалежно від того, віриш ти мені чи ні, або ж думаєш, ніби я брешу, з’їхала з глузду чи хвора, я знаю про те, чого ще не сталося, і не знаю половини того, що, на твою думку, повинна була б знати. Я не Енн Фіннеґан Ґаллагер. І ти це знаєш. Знаєш у глибині душі. Я не знаю імен твоїх сусідів чи крамарів у містечку. Не вмію укладати волосся, носити ті пекельні панчохи, куховарити, шити чи, на бога, танцювати ріверданс.

Я смикнула за ремінець корсета в себе під спідницею, і він ляснув мене по нозі.

Кілька довгих секунд Томас мовчав, роздумуючи та вдивляючись мені в очі. А тоді його вуста знову вигнулись, і він засміявся, піднісши руку до рота так, ніби хотів зупинитись, але не міг.

— Що то в біса таке — ріверданс? — ледь видихнув він.

— Ірландський танець. Ну, знаєш… — Тримаючи руки по швах, я почала різко підкидати вгору п’яти та дрібушити ногами, вкрай невдало зображаючи виступ «Лорд оф зе денс».

— Ріверданс, так? — чмихнув Томас.

Він теж почав підкидати вгору п’яти, тупаючи й вибиваючи ногами ритм, упираючи руки в боки, а коли я спробувала його наслідувати, засміявся. От тільки я не могла його наслідувати. Він був чудовий, нестримний і йшов у танці доріжкою до хати так, наче у нього в голові грали скрипки. Де й подівся понурий лікар, охоплений сумнівами Томас; коли ж загуркотів грім і полився дощ, думками ми перенеслися назад до Дубліна, до дощу та крісла-гойдалки, а також до близькості, яку я знищила неймовірними істинами.

***

Ми не повернулися до будинку. Там мала бути Бріджид і щонайменше четверо О’Тулів на додачу. Томас затягнув мене до сараю, до пахощів чистого сіна, до пирхання та іржання кобили та її новонародженого лошати. Він зачинив за нами двері на засув, прип’яв мене спиною до стіни й наблизив вуста до мого вуха.

— Якщо ти божевільна, то я теж. Я буду Шаленцем Томом, а ти можеш бути Причинною Джейн, — оголосив він. Я всміхнулась його алюзіям на Єйтса попри несамовитий стукіт серця і вчепилася пальцями в Томасову сорочку.

— Насправді я почуваюся божевільним. Протягом останнього місяця я помалу їхав з глузду, — важко зітхнув Томас. Його дихання ворушило мені волосся й лоскотало вухо. — Я не знаю, де правда, а де брехня. Не бачу нічого далі завтрашнього дня чи наступного тижня. Почасти я досі певен, що ти Декланова Енн, і мої почуття здаються геть неправильними.

— Я не Декланова Енн, — із притиском вимовила я, та він повів далі. Слова лилися з його вуст, таких близьких, що я повернула лице так, щоб вони злегка торкалися моєї щоки.

— Я навіть не здогадуюся, куди ти підеш чи де ти була. Та я боюся за тебе, а ще мені лячно за себе й за Оїна. Тож якщо ти, Енн, скажеш мені припинити, я припиню. Відступлюся й постараюся бути тим, хто тобі потрібен. А коли… якщо… ти підеш, то я зроблю все можливе й неможливе, щоб пояснити це Оїнові.