Що знає вітер

Розділ 14 Я з Ірландії

«Я з Ірландії,

Священна Земля Ірландії,

Та час мина, — кличе вона. —

Бодай з милосердя

Танцюйте зі мною в Ірландії».

В. Б. Єйтс

Ліам Ґаллагер, брат Деклана й син Бріджид, був тим, хто підстрелив мене на озері. Він був одним із чоловіків у човні на озері. Тим, хто підняв руку, наставив на мене пістолет і натиснув на спусковий гачок.

Почасти я вірила, що провалилася крізь час і потрапила до 1921 року, рятуючись у такий дивний спосіб від чогось у 2001 році. Але 1921 року Ліам Ґаллагер був так само реальний, як того дня на озері, коли я ще навіть не усвідомила, де перебуваю. Я відгребла від берегів 2001 року й потрапила до іншого світу. І в цьому світі Ліам Ґаллагер спробував мене вбити.

Він, напевно, був одним із чоловіків у сараї, тих, хто приніс зброю. Та моя увага була прикута до Роббі, а страх і тривога були викликані лише загрозою для Ґарва-Ґліба й людей, яких він прихистив, і я не придивлялася до жодного з чоловіків. Але Ліам був там, і він мене бачив. А цього вечора прийшов знову й сів вечеряти ростбіфом, картоплею та морквою в карамелізованому соусі так, наче дня на озері взагалі не було.

Може, його й не було.

Я вкільканадцяте зробила припущення, що можу помилятися, що психічна травма від подорожі крізь час викривила моє сприйняття та змінила події. Але товстий рожевий шрам у мене на боці доводив протилежне. А Ліам Ґаллагер був контрабандистом зброї.

Коли я ввійшла того вечора до їдальні, він уже сидів за столом. Вони з Бріджид зігнорували мене, а Оїн поплескав по стільцю біля себе, радіючи, що я вперше сидітиму поруч із ним. Я мало не впала на той стілець, квола й шокована. За кілька секунд увійшов Томас і завів розмову з Ліамом, тимчасом як я щулилася в оторопілому мовчанні.

Я попрощалася з усіма, щойно змогла, й збиралася піти, та Оїн просунув долоньку в мою руку й заблагав, щоб я скупала його й розповіла історію. Бріджид радо на це пристала, явно бажаючи провести час із сином. Тепер я сиджу в темряві в кімнаті Оїна й дивлюсь, як він спить, боячись самотності, боячись поворухнутися.

Мені доведеться розповісти Томасові. Доведеться розповісти, що мене підстрелив Ліам. Але він захоче знати, чому я нічого не казала раніше. Якби я була Енн Ґаллагер, то впізнала б Ліама. А Ліам упізнав би Енн. Однак він спробував убити її. Мене. Нас.

Із моїх вуст злетів настрашений стогін, й Оїн заворушився. Я затулила рота рукою, приховуючи страждання. Ліам не боявся. Він сидів за столом навпроти мене й розмовляв про всілякі дрібниці з Томасом і своєю матір’ю, з’їдав усе на тарілці та просив добавки. Він, напевно, почувається безпечно; я ж пробула в Ґарва-Ґлібі майже два місяці й не висунула жодного звинувачення.

Якби й висунула, моє слово було б проти його слова, а найбільше пояснювати довелося б саме мені.

Я просиділа всю ніч на стільці в Оїновій кімнаті, надто боячись повернутися до себе. Рано-вранці наступного дня мене знайшов там Томас. Я скрутилась у неприродній позі, моя шия задерев’яніла, а сукня пом’ялася. Він схилився над стільцем і торкнувся моєї щоки. Я прокинулася, важко задихавши й розгубившись, а він заспокоїв мене, приклавши руку мені до рота.

— Ти не спала у своєму ліжку. Я стривожився, — тихо сказав Томас. — Я подумав… — Він випрямився, не договоривши.

— Щось сталося? — спитала я. Одяг із попереднього вечора досі був не лише на мені.

— Роббі стало гірше. Йому потрібна лікарня. Здається, в нього набряк — можливо, фрагменти кісток потрапили в мозок. Я не маю ні обладнання, ні знань для того, щоб хоч щось зробити. Відвезу його до Дубліна.

— Можна поїхати з тобою? — спитала я. Мені не хотілося, щоб мене знову покинули. Ще не хотілося. Неподалік досі переховувався Ліам Ґаллагер. Коли зброя зникне, він, можливо, піде сам, і мені нічого буде боятися.

Томаса моє запитання здивувало.

— Ти хочеш поїхати зі мною до Дубліна?

— Ти сядь за кермо, а я по змозі подбаю про Роббі.

Він кивнув поволі, неначе замислившись.

— Я теж хочу поїхати, — пробурмотів зі свого ліжка Оїн. — Я допоможу подбати про Роббі.

— Не цього разу, Оїне, — заспокійливо сказав Томас, сів на Оїнове ліжко й пригорнув хлопчика в коротких обіймах. — Я за тобою сумую, хлопче. Мені понад усе хотілося б возити тебе із собою, хай куди я подамся. Але Роббі дуже хворий. Ця поїздка тобі не сподобається.

— Але мамі вона сподобається? — із сумнівом запитав Оїн.

— Ні. Їй теж не сподобається. Та мені може знадобитись її допомога.

— Але ж ми працюємо над нашою книжкою! — запротестував Оїн. — Вона пише нову пригоду для Оїна Ґаллагера.

Книжка, подарована йому на день народження, мала великий успіх. Я написала ще одну й тепер працювала над третьою, а Оїн уже попросив пригод у Японії, Нью-Йорку й Тімбукту.

— Ви залишаєте місце для малюнків? — запитав Томас.

Оїн кивнув і сумовито промовив:

— Унизу. Ти ніколи нас не наздоженеш, доку.