Що знає вітер

— Я колись… читала… одну історію про родину, що жила в Луїсвіллі, у штаті Кентуккі, в середині дев’ятнадцятого століття й вирощувала коней, яких продавала найбагатшим людям Америки, — я знову брехала, та це була добра брехня. Я не читала такої книжки, а написала її. Томас пильно поглянув на мене втомленими очима, чекаючи, коли я продовжу. — Там була сцена, у якій родина відвернула увагу представників влади за допомогою народження лошати… от тільки вона переховувала не зброю, а рабів. Ця родина долучилася до Підпільної залізниці[35].

— Це… неймовірно, — прошепотів він.

— І книжку було написано на основі правдивої історії, — додала я.

— Ні, Енн. Ти. Ти неймовірна.

— А ти виснажений, — шепнула я й побачила, як його очі заплющились, а лице розслабилося. Ми лежали, повернувшись одне до одного на великому ліжку, наче давні друзі під час ночівлі.

— Я знав, що не повинен їхати. Відчував загрозу весь час, поки мене тут не було. Із Дубліна я поїхав о другій ночі. Передав звіт Здорованеві й одразу поїхав сюди, — промимрив Томас.

— Відпочинь, Сетанто, — мовила я.

Мені хотілося пригладити волосся в нього на чолі, торкнутись його обличчя, та натомість я задовольнилася тим, що дивилась, як він спить.