Що знає вітер

25 серпня 1921 року

Привезти зброю до Ґарва-Ґліба додумався Ліам Ґаллагер, Декланів брат, старший за нього на кілька років. Я вже знав, що Мік користується доступом Ліама до доків у Слайґо, щоб переміщувати вантажі під носом у «брунатних». Під час припливу вони проходили довгим каналом від моря до озера й ховали зброю в печерах на березі, а звідти вже розносили її суходолом. Бен Ґаллагер, найстарший із хлопців Бріджид, працює провідником на маршруті від Кавана до Дубліна, і я не сумніваюся, що його потягом часто потай їде зброя. Мік не так давно говорив про партію «томпсонів», які виведуть вогневу міць ІРА на новий рівень, але ця партія ще не надійшла.

Вогнепальна зброя, що її Ліам і хлопці привезли до Ґарва-Ґліба, тепер складена в ніші десять на десять під дерев’яними дошками, з яких складається підлога в сараї. Цю нішу багато років тому зробили й виклали камінням ми з Деніелом. Її люк важко знайти, не знаючи, що він є; він не потребує ручки завдяки маленькому пружинному стопорному механізму на внутрішніх кутах.

Бен і Ліам роками тримались осторонь. Підозрюю, головно через почуття провини й безпорадності. Коли їхня мати переїхала з Оїном до Ґарва-Ґліба, їм стало легше. Вони не мають змоги утримувати її чи хлопчика. В Ірландії є дві групи людей: фермери з величезними родинами й неодружені дорослі. Позаяк чи не єдина реальна можливість знайти роботу — це еміграція, чоловіки й жінки, які не хочуть їхати з Ірландії, як ніколи довго чекають шлюбу: страх перед нездатністю забезпечити родину заважає чоловікам серйозно дбати про щось інше, крім власного виживання, а жінкам — пускати до себе в ліжко чоловіків.

Бріджид говорить про своїх дітей. Сумує за ними. Пише їм листи та благає синів приїхати на гостину до Ґарва-Ґліба. Вони приїздять нечасто. Я жодного разу їх не бачив і нічого від них не чув, відколи повернулась Енн. Дотепер.

Сьогодні ввечері Ліам провідав матір. Він повечеряв із нами, поговорив на загальні теми з матір’ю й геть ухилився від розмов із Енн, хоча його погляд увесь час повертався до неї. Їй, здається, було так само ніяково, як і йому, і вона мовчки сиділа біля Оїна, не зводячи очей зі своєї тарілки. Цікаво, в чому річ: її мучить його подібність до Деклана чи мучать запитання без відповідей, що нависають над нею. Зате Деніела вона зачарувала. Він переконаний, що вона врятувала їх усіх. Ліам, здається, не так у цьому певен.

Коли вечеря скінчилася, Ліам попросив можливості поговорити віч-на-віч, і ми пішли до сараю, де перемовлялися стиха і пильно вдивлялися, вишукуючи в пітьмі тіні охочих щось підслухати.

«Я зачекаю, поки „брунатні“ й допи припинять патрулювання, — сказав він мені. — Вони мають відступити, хоча перемир’я, як ми всі знаємо, — це для них лише привід старатися ще більше. Та й ми не б’ємо байдиків, доку. Ми накопичуємо запаси. Плануємо. Готуємося до того, що все знову вибухне. За три дні зброю перевезуть, і я докладу всіх зусиль, щоб не ставити тебе більше в таке становище».

«Ліаме, це могло б скінчитися дуже погано», — сказав я — не для того, щоб дорікнути, а щоб нагадати.

Він безрадісно кивнув, згорбивши спину й засунувши руки до кишень. «Могло б, доку. І досі може».

«Чому, Ліаме?»

«Я не довіряю Енн, Томасе. Геть не довіряю. Вона з’являється, і тут на нас раптом нападають „брунатні“. Ми возили зброю через ці місця вже три роки. Того дня, коли ти витягнув її з озера, нам довелося покинути припаси в печерах на західному березі замість вивантажити їх на причалі О’Браєна, як завжди. На причалі на нас чекали два з половиною десятки „брунатних“. Якби не надійшов туман, ми пропали б».

«Ліаме, хто тобі сказав, що я витягнув її з озера?» — Голос у мене залишався рівним, але в голові лунали тривожні сигнали.

«Еймон Доннеллі. Він думав, що я маю це знати, бо свій і все таке», — відповів він, захищаючись.

«Гм. Якщо вірити Деніелові, то, якби Енн співпрацювала з „брунатними“, ти не пережив би тієї ночі», — сказав я.

«Та жінка — не Енн, — процідив крізь зуби Ліам. — Не знаю, хто вона. Але не наша Енні». Він потер очі, неначе бажаючи її стерти, а коли заговорив знову, на зміну його непохитності прийшла втома. «Ти подбав про мою матір і мого небожа. Ти, Томасе, дбаєш про багатьох людей. Усі це знають. І ніхто з нас ніколи не зможе тобі відплатити. Але Енн ти нічого не винен. І ніхто з нас не винен. Ти маєш її позбутися. Що швидше, то краще».

Ліам пішов, не попрощавшись із Бріджид. Енн відвела Оїна до його кімнати, не сказавши мені «добраніч». Я переніс Роббі на койку в лікарні, щоб Енн не довелося спати в моєму ліжку. Від цієї думки моє тіло напружується, а розум — розслабляється. Сидячи за своїм письмовим столом, я чую, як вона в сусідній кімнати розповідає Оїнові легенду про Нів, Ойшіна та Край молодих.

Припиняю писати, щоб послухати, знову заворожений її голосом і оповідями.

Енн уже не переслідує мене, а зачаровує.

Ліам каже, що вона — не Енн. Він з’їхав з глузду. Але в глибині душі я почасти впевнений, що він має рацію, тож я такий самий пришелепкуватий, як він.

Т. С.