Що знає вітер

Вони сполотніли й завагались, а тоді побрели вгору сходами. Я засумнівалася, не знаючи, за ким піти назирці, але знала, що у Бріджид є голова на плечах і сподівалася, що вона її не втратить і простежить, щоб і Оїн її зберіг. Щодо Мейв я не мала сумніву, що вона поводитиметься як треба.

— Капітане, може, принести вам чогось, щоб ви зігрілися, — чаю чи бренді? — безтурботно спитала я.

— Ні, мем, — сказав капітан і пройшов через передпокій.

Я залишилася з ним, ведучи пусту балачку, а він, не зважаючи на теревені, обшукав мою кімнату, санвузол і кухню. Тоді його покликав чоловік на прізвище Волтерс.

— Капітане! Що ви думаєте про це?

У мене загупало серце, і я пішла з капітаном у віддалену частину будинку. Там у Томасовій лікарні стояв Волтерс, витріщившись на відчинені шафи й шухляди, у яких явно хтось попорпався.

— Мем?

— Так, капітане? — безневинно мовила я.

— Решта будинку в цілковитому порядку. Кому знадобилася медична допомога?

— Кобилі, капітане! — засміялась я. — Я шукала лаудануму. Лікар ховає його від мене. Побоюється, що я занадто його вподобала. Та батько казав мені: якщо покласти коневі на язик трішки лаудануму, кінь заспокоїться. Капітане, ви колись намагалися покласти лаудануму на язик коневі?

Він із сумнівом поглянув на мене.

— Бачу, що не намагалися. Це легко сказати, та важко зробити.

— Ви його знайшли? — поцікавився він.

— Ні. Не знайшла. Зате наробила безладу.

— Здається, нам треба побачити ту кобилу, мем.

— Так, сер. Дозвольте мені, будь ласка, взяти шаль.

Я пройшла будинком, дихаючи носом, щоб заспокоїтись, і всміхнулася, коли двоє констеблів спустилися сходами. Галасу не було, і я молилася за те, щоб Оїн усе це проспав.

Я витягнула із шафи шаль і взула старі черевики Енн, якомога швидше їх зашнурувавши. Мені не хотілося, щоб капітан провів обшук без мене. Я хотіла, щоб його очі побачили ту картину, яку я вже змалювала, і молилася лише про те, щоб чоловіків у сараї та зброї вже давно не було.

Ми пішли крізь мряку. Деякі вояки підійшли до краю моріжка й поглянули в гущу дерев, а деякі залишилися в будинку.

У сараї досі мерехтів ліхтар, і я спеціально заточилася й потягнулася до капітана. Він сповільнився, і я, вдячно всміхнувшись, узяла його під руку.

— Що ж, у нас сталася пригода. Чи не так? — заговорила я. — Лікар, як повернеться додому, радо про це послухає. А ще в нас тоді, сподіваюся, буде нове лоша.

— Коли ви очікуєте зустріти лікаря, місис?..

— Ґаллагер, — підказала я. — Завтра чи післязавтра. Коли лорд Френч був генерал-губернатором, він їздив до Дубліна набагато частіше. Покійний батько лікаря був другом лорда й леді Френч. Ви знаєте лорда Френча, капітане?

— Не маю такого щастя, місис Ґаллагер, — відповів капітан, але я помітила, як його голос пом’якшав. Може, Томас і не хотів би, щоб я ділилася цими відомостями, та за поточних обставин дружба з британським лоялістом могла лише заспокоїти капітана.

Коли ми ввійшли до сараю, Деніел О’Тул водив лискучу від поту кобилу колами, раз у раз зупиняючись, щоб щось їй пробурмотіти, й починаючи йти знову. Його сорочка досі була залита кров’ю; нею також була заляпана одна його рука: він закотив рукави сорочки вище ліктів.

Побачивши нас, він сіпнувся від подиву — переконливо, хоч я й сумнівалася, що страх на його обличчі був несправжній.

— Як там кобила, містере О’Тул? — безтурботно мовила я — так, ніби чоловіки довкола мене були просто особливими гостями. Деніел швидко зазирнув мені в очі: зауважив американський акцент.

— Я її трішки вигулюю, місис Ґаллагер. Часом це помагає.

— Ти весь у крові, чоловіче, — різко сказав капітан.

— О, що є, то є, сер! — охоче погодився містер О’Тул. — Насправді все краще, ніж здається. Коли я її оглянув, у кобили відійшли води. Зате я намацав голівку малого, їй-бо. І два маленьких передніх копитця.

— Ви тут самі, містере О’Тул? — різко спитав капітан, якого явно не цікавили неприємні обставини народження лошати.

— На койці ззаду лежить мій син Роббі. Він зараз спить. Трохи перепив, ніде правди діти. Але вже майже світає, капітане. Ми провели з кобилою всю ніч.

Капітана це не вразило, і він пройшов уздовж сараю, наказавши кільком зі своїх людей видертися на горище, а ще одному — обшукати підсобку. Я затамувала подих, боячись за Роббі. Його пов’язки могли нас виказати. Але кілька хвилин по тому чоловік повернувся, витираючи рота. Я яскраво уявила відкриту пляшку чудового ірландського віскі, що геть безневинно стоїть у місці, де ним може пригоститися стомлений, змоклий констебль.

— Усе так, як він каже, капітане, — приязно сказав він.

— Місис Ґаллагер, наступні кілька годин ми будемо прочісувати поля й берег. Я рекомендував би вам тримати слуг і рідних усередині. Завтра прийду з новою перевіркою.

— Капітане, ви певні, що вам не треба нічого випити? На світанку в мене буде вся прислуга, і мій кухар міг би приготувати вам і вашим бійцям сніданок.

Він завагався, і я замислилася, чи не зайшла, бува, надто далеко. Що швидше вони підуть, то краще.

— Ні. Дякую, мем.