Щоденник однієї зради

Він — людина пряма й переходить одразу до справи без зайвих розмов, викладає ситуацію так, як вона є. Його густі вуса ходять вгору-вниз, з ними рухається й шпакуватий їжачок стрижки. Формений ремінь стягує кругле, мов кавун, черевце, пане поліцейський, ознаку надмірного налягання на їжу та спритне. Нічого надзвичайного, типовий герой детективних романів у грецькій версії. Дукареліс стискає в руках бриль. Слухає, як той рядком умоглядно розташовує нові дані. Його дружину бачили в день її зникнення на Евбеї, в одному з прибережних готелів, з якимось чоловіком. Працівниця за стійкою реєстрації помітила, що вона поводилася знервовано. Пан назвав вигадані імена: Пан та пані..., вигадану адресу: Атени, Нео Психіко... Поліції не вдалося досі встановити його особу. Працівниця не змогла надати хоча б приблизний опис його зовнішності. Їй показували світлини з особами чоловічої статі, що належали до найближчого кола спілкування подружжя Дукарелісів, але безрезультатно.

Водночас поліція натрапила на неочікувану знахідку. За два дні до зникнення, дружина Дукареліса зняла з банківського рахунку, який до того не потрапляв до їхнього поля зору, дві тисячі євро. Лише позавчора банк надав нову інформацію за запитом!

— Вам про це щось відомо?

Він хитає заперечно головою. Видається втомленим і знесиленим.

— Ви знали про цей додатковий рахунок?

— Ні. Слухайте... у мене не було жодної підстави шпигувати за дружиною. Я ніколи до такого не опустився б. Але... пригадую... вона щось казала про якийсь рахунок, на який щомісяця переказувала трохи грошей, так... про всяк випадок...

У вас немає здогадок, навіщо вона зняла таку велику суму? Ні, — однослівно відрізав він. Щось з ним не так, виглядає блідим. Думками далеко звідси. Наче силиться щось почути. Потім стається вибух — крак — на сотню трильйонів клітин його тіла, яке колись він залишить у спадок цьому світові. У голові паморочиться. Затуляє рукою обличчя, розум провалюється в пітьму, йому потрібна склянка води.

— Принесіть води! – гукає слідчий іншому представникові закону.

А потім знову повертається до Дукареліса й питає, чому він поїхав з Атен, чому вибрав цей убогий закуток? І наче бажаючи надати цьому визначенню ваги, обтирає від поту чоло та шию носовичком. Дукареліс відповідає, що хотів трохи розвіятися, віддалитися від усього, що останнім часом не дає йому дихати, заспокоїти нерви; бачте, це місце для мене мов домівка, адже саме тут я здобув собі ім’я відомого археолога.

Утручається поліціянт, ставлячи склянку з водою на стіл, затримується в нерішучості, що робити далі, і чухає собі потилицю.

— Дякую. Тепер можеш іти. Вільний! — різко кидає йому слідчий і дивиться, як той віддаляється.

Слідчий просить Дукареліса знову пригадати ті останні дні перед зникненням. Чи він спостерігав щось дивне в її поведінці? Може... в неї був коханець? Робить наголос на останньому слові, спеціально розтягуючи склади. Останній тоне в запитальній інтонації. Дукареліс підводить голову й дивиться йому в очі. Погляд мутний, очі, налиті кров’ю, зараз луснуть капіляри й кров бризне тому просто в обличчя. Слідчий наполегливо чекає відповіді.

— Ні, у неї не було коханця. Не могло такого бути. — насилу видушує з себе тріснутим голосом Дукареліс.

—Пане Дукарелісе, спробуйте згадати знову ті дні. Нам потрібна ваша допомога!

19

Він побачив, як вона входить, вішає куртку на вішак і кидає сумочку на канапу. Відклав газету, вийняв з рота люльку й усміхнувся, коли вона блискавично чоломкнула його у вуста. Потім приготував щось нашвидку для пообіднього перекусу. На вустах ще відчувався смак її помади. Увечері, це була субота, вони вийшли посидіти в якомусь ресторанчику на Плаці разом із Апостолосом і Евантією. З Апостолосом їх пов’язувала багатолітня дружба, а крім неї — робота в тому самому університеті. Вони спитали про Ісмену. Дукареліс сказав, що та дуже активна на заняттях, колеги із Салонік у захваті від неї. Вони доклали багато сил, щоб змусити її лишитися й на магістерській програмі. Евантія жартома діймала його, мовляв, начувайся, яка магістерська, скоро поведеш її під вінець! «Як стрімко летить час!» — відповів він та замовк.

Він згадав, що його дружина замовила лише салат. Останнім часом вони вирішила посидіти на дієті й скинути кілька зайвих кіло, які назбиралися на стегнах. Апостолос із серйозним виглядом зізнався, що теж сидів на дієті — картопляній! Подиву не було меж. «Можеш їсти все, — пояснив він, — крім картоплі». Усі розсміялися. Завершити трапезу вирішили келихом портвейну Sandeman з долини Дору й мовчки сиділи, дивлячись, як місяць закочується за Акрополь.

— Така романтична атмосфера, що аж нудить! — прокоментував Дукареліс.

— Чого це? Що поганого в романтиці? — перепитав Апостолос.