Щоденник однієї зради

— Немає ніякої іншої жінки!

— Тоді чому ти не зателефонував? Я нічого не варта??

І так десять хвилин. Розмова, повна сумнівів і лицемірства, у час, коли острів повільно поглинала нічна імла. З порту долинало рипіння снастей і скиглення вітру, що здіймався надвечір.

Дукареліс почувався винним за брехню, яку почав плести. Він здавався собі боягузом. Він насупився і зблід. Вийшов до води. Став перед хвилями, що пінилися й бігли назад. Дивився на синявий Керос, який тонув у вечорових півтонах. Усе пішло не так, він не хотів іти на узбережжя Фаноса й побачити там Антигону. Хотів лишитися на самоті й подумати.

Розвернувся й пішов до свого помешкання. На шляху, проходячи на площі повз пам’ятник полеглим, він призупинився, щоб прочитати їхні імена. Дивна річ, стільки часу на острові, і от лише зараз він звернув увагу на цей вияв шани жертвам балканських війн і Малоазійської катастрофи. Це була данина, яку острів кров’ю виплатив під час визвольних змагань, що змінили вигляд та історію країни. Думки про героїв, що віддали свої життя, роз’ятрили його смуток. Біля таверни кира Анестиса його привітали місцеві. З тих пір, як сам губернатор відвідав їхній острів, його власний авторитет відчутно зріс, а з ним і повага до останків, які помандрували на дослідження в Німеччину. У таверні був Кукулес. Він підхопився й запросив приєднатися до них і випити чарчину ракомело. У таверні вже сидів журналіст однієї ранкової атенської газети, надісланий для висвітлення унікальної знахідки, якого й частував Кукулес. Дукареліс послався на якусь невідкладну необхідність, пане голово, та й голова розколюється від усього цього, «чекаю вас завтра на розкопках» — до журналіста, і — руки в кишені — розтанув у темряві. З кожним кроком напруження зменшувалося. Замислився, чи — хай йому грець! — не слід у всьому зізнатися дружині, покласти край цій грі? Він боявся, що таке зізнання стане могильною плитою для їхнього шлюбу. Жодних сумнівів щодо цього не було. Нащо власними руками вибивати собі ж око? З іншого боку, він відчував нестримний тілесний потяг до Антигони й визнавав це. Перетворювався наче на хижака, який раз у раз приходить по її тіло. Ці думки відвідували його не вперше. І щоразу він вагався, щоразу відкладав, певно, його прихованим бажанням було лишити все, як є, хай котиться собі, та й по тому! Якби він прагнув іншого, одразу відрубав усе на початку. Хоч він і був переконаний, що ці стосунки рано чи пізно зав’януть, а Антигона піде своїм шляхом. Після закінчення експедиції її чекав Лондон, а там — магістерська програма. Тоді, ймовірно, їхня жага вгамується й вони скористаються логікою та подивляться тверезо на речі. Саме так і трапляється, думав він, і лишав собі думку про все розповісти. Коли тепер усе обернулося таким чином, а дружина наполягала на своїх підозрах, то... Він відчував себе двічі винним: у зраді та в лицемірстві.

17

Антигоні про телефонну розмову з дружиною він нічого не розповів. На розкопках вона іноді, розминаючи спину, повертала голову й кидала на нього погляд. Він весь час сидів насуплений, поринувши у свої невеселі думки. Вона розуміла, що він її уникає, відчувала, що щось трапилося.

Пізно ввечері вона прийшла до нього, переступаючи на кінчиках пальців, щоб не видати себе. Він не став приховувати й розповів їй про підозри дружини. Вона не проронила ні слова під час його монологу, пригорнувшись у його обіймах. Лише одного разу з неї вихопилося щось на кшталт «і тепер що ти хочеш робити?», а він, намагаючись виплутатися зі своїх уривчастих слів, візьми та й бовкни: «... може, було б краще...» На світанку вони вислизнула з його кімнати й пішла до студентської стоянки.