Щоденник однієї зради

Зранку про знахідку на Куфонисі вже сурмили всі медіа. Новини про людські останки та загадкове вбивство в доісторичному поселенні передавалося міжнародними інформаційними агенціями й облетіло весь світ. Через це директор Управління не забарився виступити із заявою й миготів раз у раз з екранів телевізорів у модному піджаку з шовковою хустинкою в кишені та прилизаним бріоліном волоссям. Дукареліса згадували в кожному повідомленні, та Марія Дукарелі сиділа наче на голках. Вона не могла збагнути дивну поведінку чоловіка. Чому він не поділився такою важливою новиною насамперед з нею? Чому про це вона довідується з телевізора? Як не крути, почувала вона себе п’ятим колесом у возі. Дукареліс не спілкувався з нею більше тижня.

Так, Марія дуже приблизно уявляла внутрішній світ свого чоловіка, не знала, що коїться в глибині його душі. Лише жіноча інтуїція могла дати поживу для підозр. Її колеги, його друзі неспинно надзвонювали, хоча в неї було повно роботи. Її вітали. «Вітаєте з чим?..» Вони все бачили в новинах; Йоргос має відчувати, що його мрії нарешті здійснилися, а вона має пишатися таким чоловіком!

А вона відчувала себе зрадженою. Саме Марія знала, що насправді він пережив, відчувала на власній шкурі його біль, зневіру, роздратування через неможливість знайти вихід, у яких він жив останні роки. Вона завжди була поруч, намагалася допомогти йому, підтримувала його. Була надійною гаванню, тоді як усе інше: інтриги й плітки в університеті, глухі кути та відкочування назад у справі дозволів на проведення розкопок, — видавалися каламутним пейзажом у тумані.

Вона начаклувала телефон сільради Куфонисі. Кілька разів спробувала набрати, нарешті їй поталанило. Відповів якійсь старечий голос.

— Кого-кого?

Зв’язок був препаскудний, таке враження, що вона дзвонила з іншого кінця світу.

— Кого? Дукареліса? Археолога?

Потім запала тиша, наче голос питав ще когось.

— Зараз він на розкопках. Хто його питає? Дружина? Спробуйте по обіді.

— Дякую! Бувайте здорові!

— До побачення!

Наступні два дні вона марно намагалася на нього втрапити. Весь день ходила насуплена як хмара, вибухала через дрібниці, але переконала себе зберігати рівновагу й не зриватися на ньому. Вона відчувала, що між ними щось не ладиться з того часу, як він приїхав на побувку з Куфонисі, і як він поїхав назад, наче за ним хтось женеться. Вона склала в голові картинку, доки слухала гудки в слухавці, і зрозуміла, що отакі, значить, справи...

В Атенах стояла страшна спека, аж асфальт плавився. І навіть з настанням вечора не приходила жадана прохолода. Над бетоном висіло розпечене марево й усе місто нагадувало парник. У пам’яті спливли ті дні, коли чоловік метався по квартирі, наче ув’язнений у клітці й постійно вибігав до кіоска за пивом. І це — Дукареліс, який все життя тим пивом гидував!

— Що відбувається? — одного разу запитала вона в нього.

— Нічого... — відрізав той, а потім додав із сумнівом у голосі. — Чому тут відбуватися?..

— Таке враження, що тебе щось турбує. Ти ж не п’єш...

— Тобі все здається. Це ж лише дві банки пива в спекотний день! Велике діло... Іноді й попуститися треба.

Він спробував приховати тінь, що майнула в нього по обличчю. Перевів розмову на іншу тему — його улюблена тактика — почав розводитися про історію та археологію, теревенити про шумерів, вавилонян і єгиптян, які зналися на броварстві. «За законами Хаммурапі, право на пивоваріння та обсяги продукту залежали від соціального статусу броваря». Наче дитина!

Марія подумала, може, і вона в чомусь винна, може, слід було раніше звернути увагу на ці дивні вибрики? За десять років шлюбу вони навчилися довіряти одне одному із заплющеними очима. У них усе було, як слід. Навіть можна сказати — вони були щасливим подружжям. Але нині шосте чуття підказувало їй, що фундамент дав тріщину. Ще ніколи до того вони не почувалися такими чужими. Й у цьому її провини точно не було!

— Так...так...Слухаю! — затріщало в слухавці.

Вона уявила собі, як він з винуватим виглядом стоїть в телефонній будці біля сільради на фоні розкопок, волосся трохи відросло, на скронях сивина, неголений і засмаглий. Вона його все ще кохала, тож така картина їй сподобалася. Усі ці роки вона належала йому і тілом, і душею. Не могла уявити собі життя без нього.

— Так, — повторив він, — Маріє, ти мене чуєш?

— Чую...

— Чому телефонуєш? Щось сталося?

— Сталося??? Та нічого не сталося. Таке враження, що на «щось сталося» маєш право виключно ти! — Вона мала намір поводитися врівноважено, але раптово спалахнула. Тембр його голосу, ставлення вивили її остаточно з рівноваги.

— Які права? Маріє, ти про що? Що коїться...

— Досить цих ігор, Йоргосе. Тут всі на вухах стоять через твою знахідку. І, головне, я дізнаюся про неї з ранкових новин! Ти якось не подумав про те, що, може, треба зателефонувати дружині? Я — що? — останнє колесо у возі?

— Емм... тут, на розкопках ми ж з ранку до ночі... і... Хоча, безперечно, твоя правда, але...

— Йоргосе, у тебе хтось є?

— Що????

— Кажу, в тебе є інша жінка?

— Що ти верзеш???

— Хто вона?