Щоденник однієї зради

Дукареліс подумав, що так краще. Їм треба побути на відстані хоч деякий час, випробувати себе. Однак він перший і не витримав, ні, не зміг. Тож без запрошення він приплентався на їхні звичні збіговиська на узбережжі, плюхнувся на пісок біля багаття, яке розклав Андоніс поміж двох тамарисків. Антигона поглядала на нього з німим подивом. Нащо він сюди прийшов? Зиркав на неї й він — потайки, поглядом винуватим, надломленим. Говорили не хотілося нікому. Запала тиша. Вони задерли голови й розглядали мерехтіння зірок. Кожен по-своєму бажав збагнути таємниці Всесвіту. Дукареліс мовчки курив і дим закручувався, підіймаючись нагору, мов пара з рота взимку на морозі. Він обпікав губи, а руку гріло дерево люльки. З кожною затяжкою тютюн спалахував жариною в темряві, Шерлоку. Одного разу він закашлявся, коли дим пішов не в те горло. Тоді він помітив, що Макіс сидить поодаль і її рука більше не затиснута в його долоні. Ось що змінилося! Він поспостерігав, як той безцільно дивиться кудись, занурений у якісь невеселі думки. Антигона хотіла порвати з ним ще того першого вечора, коли прийшла до Дукареліса біля скель. А він її відмовляв. Боявся, що так про їхній зв’язок довідаються інші, тремтів через можливість скандалу. Він розривався між жертвами зради та жертводавцями, зрадженими та зрадниками. На чиєму боці він був? Замислився, чи Макіс довідався про правду? Певно, так. І цією думкою він повсякчас мучив себе й не міг звільнитися від її тиранії. Усе крутилося довкола цієї таємниці. Нащо я сюди приперся... Я — мазохіст чи що? Ні, мазохістом він не був. Він прийшов, бо хотів знову побачити Антигону, дуже потребував цього. Не зміг би висидіти в чотирьох стінах, просто з’їхав би з глузду.

Сузір’я вгорі знову займали свої місця. Цікаво, чия рука розташувала там їх? Можна було все зробити інакше? Може, це сталося випадково? Перед зоряними піщинками галактики блимало якесь світло, перетинаючи все небо, цю авіасмугу в суцільній пустці. Дукареліс уявляв небесне склепіння як гігантську чорну вуаль, решето, крізь яке пробивалися смужки світла. Ясна річ, за цим покровом панувало безмежне сяйво, незбагненне, таке, яке ніхто не в силах охопити поглядом. Якщо лусне його шкаралупа, усе залляє світло й люди в один мент осліпнуть.

Андоніс намагався розпочати розмову.

— Оці сузір’я, — він показав рукою вгору, — не бачила жінка з розкопок. Також вони не схожі на описи давніх греків. Вони змістилися з того часу, як перемістилася вісь Землі. Північ стала півднем, а південь згодом знову північчю.

Та на його слова ніхто уваги не звертав.

— Ми що, хоронимо когось сьогодні? — він знову спробував привернути увагу. І повів далі: — Подумайте лишень, що все це колись припинить існування! Сонце стане червоним гігантом, а його страхітливі розміри поглинуть і спалять більшість того, що існує в Сонячній системі.

Але й ця репліка, узята неначе з якихось есхатологічних пророцтв, теж нікого не зворушила.

Тоді настала черга Павлоса. Він перевів розмову на знахідку. Почав розмірковувати, наскільки переконливими є висновки німецьких колег. Судмедекспертиза та остеоархеологічні методи відчутно покращилися. У Помпеях тіла, укриті вулканічним попелом, буквально розчинилися, але археологи навчилися заповнювати пустоти від тіл гіпсом, унаслідок чого вдалося відтворити не лише їхній вигляд, деталі зачісок та одягу, але й вираз облич у мить смерті. Але й це не йде ні в яке порівняння з тим, чого досягли британці в Саттон Гу. Кілька тижнів тому він прочитав це у фаховому журналі. Тіла зотліли, лишивши лише ледь помітні сліди свого існування, але вчені за допомогою ультрафіолету, спрямованого на піщаний ґрунт, змогли створити ефект фосфоресценції та сфотографувати невидимі останки. У ґрунті виявили амінокислоти та інші органічні сполуки й таким чином визначили стать і — що більш важливо! — визначили навіть групу крові. Тепер усе, пане професоре. Павлос перевів дух.

Його слова розбурхали уяву й викликали бурю вигуків подиву та відповідних гримас. Вони почали міркувати, чого чекати від ними знайденої доісторичної людини, чия смерть несподівано ввійшла в їхні життя? Андреас заявив, що, оскільки останки стали частиною їхнього життя, то покійницю слід вважати членом їхньої археологічної команди, а для цього варто придумати їй ім’я. Запропонував Кассіопу за подвійну подобу тієї, що водночасперебуває на землі та на небі. Ніхто не заперечував, з’явилися усмішки згоди й кожен подумки почав, згадуючи нещасне створіння, звати його вже Кассіопою.