Шепіт мертвих. Третє розслідування

— Останнім часом маля бешкетує, — зауважив Пол, вивертаючи машину зі стоянки. — Я все кажу Сем: це виразна ознака, що то дівчина, але вона слухати не хоче.

Вони не хотіли дізнаватися стать дитини. Сем казала, що це зіпсує сюрприз.

— Дівчата не такі буйні. Це хлопчик.

— Ящик пива на те, що ти помиляєшся.

— Ящик пива? Найкраще, на що ти здатний? — вона обернулася до мене. — Девіде, хіба то застава для вагітної жінки?

— Як на мене, хитрий хід. Він зможе випити заставу, навіть якщо програє.

— Агов, ти маєш бути на моєму боці, — запротестував Пол.

— Він більш практичний, — Сем штурхнула чо­ловіка.

Під їхні кпини мене почало попускати. Так приємно було бачити їхнє щастя, хоча спочатку трішки кольнула заздрість. Коли Пол зупинився на стоянці, я пошкодував, що коротка подорож уже закінчилася.

Ми були в Старому місті — колишньому індустріальному центрі Ноксвілла. Деякі фабрики та склади тут ще залишалися, але район зазнав витонченої перебудови: промисловість поступилася місцем барам, ресторанам і житловим комплексам. Пол поставив машину неподалік від стейк-гаусу, де збиралася компанія. Під склепіннями старої цегляної будівлі стояли столики, лунала жива музика. Нам довелося пробиратися крізь залюднену залу до великої групи, що розташувалася біля вікна. Напівпорожні пивні келихи й сміх свідчили, що вечірка вже в розпалі. Що я тут роблю? Було б не приходити.

Але мене вже всадили за стіл — пізно відступати. Усі перезнайомилися, та я забув імена, щойно почув. Крім Пола й Сем, я впізнав тільки Алану, кримінальну антро­пологиню, яка підказала мені сьогодні, де знайти Тома на полігоні. Вона прийшла з кремезним хлопцем, мабуть, її чоловіком, решта — чи то викладачі, чи то студенти, яких я не знав.

— Маєш ковтнути пива, Девіде, — сказав Пол, нахиляючись до мене через Сем. — У них тут власна броварня. Фантастика просто.

Я майже не торкався алкоголю протягом кількох місяців, але відчував, що сьогодні варто пропустити келих. Холодне темне пиво виявилося чудовим на смак. Я випив половину майже одним ковтком і, зітхнувши, поставив кухля.

— Схоже, тобі це було потрібно, — зауважила Алана. — Важкий день, еге ж?

— Щось таке, — погодився я.

— Буває.

Вона здійняла келих в іронічному тості. Я знову ковтнув пива, відчуваючи, як починаю розслаблятися. За столом панувала неформальна дружня атмосфера, я легко втягнувся в розмови, що точилися навколо. Коли принесли вечерю, просто накинувся на неї. Замовляючи стейк із зеленим салатом, я навіть не помітив, який голодний.

— Тішишся життям?

Сем усміхалася мені над склянкою мінеральної води. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковтнути шматок стейка.

— Це так очевидно?

— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба частіше так відриватися.

Я розсміявся.

— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?

— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміхнулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.

Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося ви­знати.

— Я знаю. Дякую.

Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, приклавши руку до живота.

— Усе добре? — запитав я.

Вона болісно всміхнулася.

— Він трохи неспокійний.

— Він?

— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись на Пола. — Це безумовно.

Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої. Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджувався моментом.

І раптом мій гарний настрій розбився вщент.

Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вразило, як удар струмом. Наче я знову опинився на кахляній підлозі коридору, залізний запах крові змішувався з тонким чуттєвим ароматом.

Парфуми Ґрейс Стракен.

Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамо­вито роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви. Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут. Де вона?

— Кави?

Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.

Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мускус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж тонкі парфуми Ґрейс.

Але досить подібний, щоб на якусь мить увести мене в оману.

— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офі­ціантка.

— Вибачте. Так, дякую.

Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й ноги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене розхитані нерви, які вони напружені навіть тут, залишило кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали нестерпними.

— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. — Ти побілів як полотно.