Шепіт мертвих. Третє розслідування

Задоволений, він знову звернув увагу на дорогу попереду. Раптом салон автомобіля залило світло, коли машина позаду нас скоротила дистанцію. Том примружився, фари засліпили його, відбившись у дзеркалі заднього огляду. Вони були всього лиш за кілька футів, досить потужні та яскраві, мабуть, пікап або невелика вантажівка.

Том роздратовано цокнув язиком.

— Що, в біса, робить цей придуркуватий?

Він пригальмував, з’їхавши на узбіччя, щоб пропус­тити іншу автівку. Але фари також сповільнилися, зали­шаючись позаду нас.

— Гаразд, ти мав шанс, — пробурмотів Том, знову прискорюючись.

Фари рухалися за нами, тримаючись одразу за «універсалом». Я обернувся, намагаючись побачити, хто нас переслідує. Але відблиски не дозволяли нічого роздивитися через заднє скло, машина позаду лишилася невидимою.

Заскреготала асфальтом гума, фари різко повернули ліворуч. Я помітив пікап із високим кузовом і вікнами, мов чорні дзеркала, який пронісся повз нас із гортанним ревом. «Універсал» похитнувся, пікап рвонув далі, задні ліхтарі швидко зникли в темряві.

— Кляте бидло, — пробурмотів Том.

Він потягнувся до CD-плеєра, і ніжний голос труби Чета Бейкера повів нас назад до цивілізації.

Розділ 4

Том підвіз мене до лікарні, де я залишив свою машину. Ми домовилися зустрітися наступного ранку в морзі. Він поїхав додому, я — до готелю, вдячний, що справи на сьогодні завершені. Хотілося лише прийняти душ, перекусити й нарешті спробувати заснути.

Саме так і минали мої вечори.

Підіймаючись до номера, я згадав, що погодився піти на вечерю з Полом і компанією. Глянув на годинник: виявляється, Пол приїде по мене за пів години.

Я застогнав і впав на ліжко. Ще тільки товариства мені зараз не вистачало. Я не дуже компанійський, а чемна розмова з незнайомцями після важкого дня — зовсім не те, чого б хотілося. Спокуса зателефонувати Полу й перепросити зростала щохвилини, але жодної причини вигадати не вдалося. Та й невдячно якось відмовляти друзям.

Агов, Гантере, зберися. Не вистачало ще перетворитися на відлюдька. Я неохоче виборсався з ліжка. Якщо поквапитися, встигну прийняти душ. Роздягнувся й увійшов до кабінки, відкрутив воду на повну. Шрам на животі здавався чужим і дивним, ніби не був частиною мене. Потворна рожева лінія плоті вже загрубіла, але я все ж намагався не торкатися її. Колись, мабуть, звикну до цього шраму, та поки ще не встиг.

Підставив обличчя під пекучі бризки, глибоко вдихнув наповнене парою повітря, намагаючись розвіяти раптові спогади. Руків’я ножа, що стирчить з-під ребер, гаряче, липке відчуття крові, яка стікає на чорні й білі кахлі підлоги… Я потрусив головою, мов пес, намагаючись викинути небажані образи. Мені пощастило. Ґрейс Стракен — одна з найкрасивіших жінок, які траплялися мені в житті. І найнебезпечніша. Відповідальна за смерть щонайменше пів дюжини людей. Не знайди мене Дженні вчасно, я продовжив би цей список. Знав, що маю бути вдячним за те, що живий, та все одно важко було залишити це жахіття позаду.

А надто — бо Ґрейс досі десь блукала.

Поліція запевнила мене, що знайти її — лише питання часу, що вона надто нестабільна, щоб довго перебувати на волі. Але Ґрейс — багата жінка, охоп­лена жагою помсти, ірраціональною та смертельною. Вона не здасться так легко. І полювала не лише за мною. Колись ця жінка вже намагалася вбити молоду матір з донькою, вони врятувалися ціною ще одного життя. Коли Ґрейс напала на мене, Елен і Анна Макліод жили під охороною поліції і під фальшивим прізвищем. Звісно, їх важче вистежити, ніж криміналіста, чий номер внесено до телефонної книги, але, ніде правди діти, ніхто з нас не буде в безпеці, доки Ґрейс не спіймають.

Жити з цим непросто. Жити й носити на собі шрам — постійне нагадування про те, як близько вона підійшла.

Я увімкнув настільки гарячу воду, скільки міг витерпіти: нехай струмені обшпарять усі темні думки. Обтрусився, витерся рушником, аж шкіру запекло, одягнувся і збіг униз. Від гарячого душу стало легше, але у фоє готелю я спускався без ентузіазму. Пол уже чекав на дивані, зосереджено шкрябаючи щось у маленькому блокноті.

— Вибач. Довго сидиш?

Він підвівся, запхав блокнот у задню кишеню.

— Щойно приїхав. Сем у машині.

Він припаркувався перед входом. На пасажирському сидінні чекала вродлива жінка років тридцяти з довгим білявим волоссям. Вона, не приймаючи рук з округлого живота, обернулася до мене, коли я всівся позаду.

— Привіт, Девіде, рада знову тебе бачити.

— І я тебе, — я справді тішився. Є люди, з якими тобі одразу легко, і Сем саме така. Ми зустрічалися тільки раз, на початку минулого тижня, але здавалося, наче дружимо багато років. — Як ти?

— Ну, мені болить спина, болять ноги, а про інше тобі краще не знати. Але, крім цього, скаржитися немає на що, — вона всміхнулася, підкреслюючи жарт. Сем мала щастя добре переносити вагітність. Вона сяяла здоров’ям і, попри весь дискомфорт, явно насолоджувалася кожною миттю.