Шепіт мертвих. Третє розслідування

— Про все.

— Він може мати рацію, що це серійний убивця, — сказав я. — Більшість убивць намагалися приховати свої злочини, ховаючи тіла жертв, а не залишаючи їх напоказ. Це свідчило про вбивцю іншого ґатунку, із зовсім іншими планами.

— А решта?

— Не знаю. Я впевнений, що Ірвінґ добре знається на своїй роботі, але… — я знизав плечима. — Ну, я думав, що він квапиться з висновками. Мені здавалося, він бачить те, що хоче, а не те, що є насправді.

— Люди, які не розуміють, що робимо ми, можуть думати про нас те саме.

— Принаймні те, що ми робимо, базується на вагомих доказах. Мені здавалося, що висновки Ірвінґа аж надто необґрунтовані.

— Хочеш сказати, що ніколи не дослухаєшся до своїх інстинктів?

— Я можу дослухатися, але не дозволяю їм заважати аналізу фактів. І ти теж.

Він усміхнувся:

— Здається, ми про це вже сперечалися. І ні, зви­чайно, я не кажу, що ми маємо надто покладатися на інстинкти. Але за розумного використання вони — наш додатковий інструмент. Мозок — таємничий орган; іноді він створює зв’язки, існування яких ми не усвідомлюємо. У тебе хороші інстинкти, Девіде. Маєш навчитися більше їм довіряти.

Після того як я дав маху в тій хатині, мені ще цих інстинктів бракувало. Але не хотілося переводити дискусію на себе.

— Увесь підхід Ірвінґа надмірно суб’єктивний. Таке враження, йому кортіло, щоб убивця виявився прихованим гомосексуалістом просто для того, щоб роздути сенсацію. Я навіть подумав, що він уже планує свою наступну статтю.

Том засміявся:

— Ймовірніше, наступну книжку. Кілька років тому він потрапив у список авторів бестселерів, відтоді цей персонаж — ласий шматочок для будь-якої телекомпанії, що дає гонорари за інтерв’ю. Цей чоловік схильний до безсоромної самореклами, але, нíде правди діти, результати в нього непогані.

— Закладаюся, що публіка чує тільки про такі.

Окуляри Тома відбивали світло зустрічних фар, він кинув на мене косий погляд:

— Ти сьогодні аж занадто цинічний.

— Просто втомився. Не звертай уваги.

Том зосередився на дорозі. Я майже відчував, що він зараз запитає.

— Це не моя справа, але що сталося з дівчиною, з якою ти зустрічався? Дженні, так? Я не хотів згадувати про це раніше, та…

— Усе скінчено.

Мені здалося, що в цих словах пролунала жахлива остаточність, яка все ще не стосувалася нас із Дженні.

— Через те, що з тобою сталося?

— І через це теж.

Через це та через інше. Тому що робота в тебе на першому місці. Бо тебе ледве не вбили. Тому що вона не хотіла більше сидіти вдома, гадаючи, чи не повториться знову це жахіття.

— Шкода, — буркнув Том.

Я кивнув, утупившись у лобове скло. Мені теж.

Індикатор повороту клацнув, Том звернув на іншу дорогу. Ще темнішу за попередню.

— Давно в тебе проблеми із серцем? — запитав я.

Том мить помовчав, а потім фиркнув:

— Постійно забуваю про твою кляту медичну освіту.

— Що це, стенокардія?

— Так кажуть. Але я в нормі, нічого серйозного.

Як на мене, сьогодні все було досить серйозно. Подумав про всі інші випадки, коли бачив, як йому доводилося зупинятись, щоб перевести подих, відколи я приїхав. Мав би зрозуміти раніше. Не був би такий занурений у власні проблеми, можливо, й зрозумів би.

— Тобі слід навантаження зменшити, а не гасати пагорбами, — сказав я йому.

— Не збираюсь із собою панькатися, — відповів він роздратовано. — Ліки приймаю, усе під контролем.

Я йому не вірив, але знав, коли слід припинити розмову. Деякий час ми їхали мовчки, обидва переосмислюючи те, що залишилося невимовленим. Салон «універсала» освітився сліпучо-яскравими фарами, позаду рухалась інша машина.

— То що, допоможеш мені завтра з обстеженням? — запитав Том.

Тіло планували доставити в морг Медичного центру Університету в Ноксвіллі. Оскільки про візуальне упізнання мова не йшла — у пріоритеті стояли всі можливі способи ідентифікації тіла. Центр судово-медичної антропології мав власні лабораторії, за дивним збігом розташовані на спортивному стадіоні «Нейленд» у Ноксвіллі, але їх частіше використовували для досліджень, а не для справжнього розслідування вбивств. БРТ також мало власні приміщення в Нешвіллі, але в цьому разі морг Медичного центру Університету Теннессі був зручнішим. Зазвичай я скористався б нагодою допомогти Томові, проте тепер вагався.

— Не знаю, чи готовий.

— Дурня, — незвично прямо відрізав Том. І зітхнув. — Слухай, Девіде, тобі останнім часом було важко, я знаю. Але ти приїхав сюди, щоб стати на ноги, і я не можу придумати кращого способу це здійснити.

— А Ґарднер? — Я досі вагався.

— Іноді Ден трохи колючий з незнайомцями, але він цінує талант, як ніхто. Крім того, мені не потрібно питати його дозволу, щоб мати помічника. Зазвичай я б запросив когось зі своїх студентів, але краще б тебе. Звісно, якщо ти не хочеш зі мною працювати…

Я не знав, чого хочу, та навряд чи міг йому відмовити.

— Якщо ти впевнений, тоді дякую.