Шепіт мертвих. Третє розслідування

— Девіде, поглянь на це.

Я підійшов, він відсунувся. Від обличчя вже відійшла значна частина м’яких тканин, очі та носову порожнину заповнили хробаки. Зуби майже повністю оголилися, на місці ясен жовто-білий дентин набув виразного червонуватого відтінку.

— Рожеві зуби, — прокоментував я.

— Ти таке колись бачив? — запитав Том.

— Раз чи два. Тобто нечасто. І не в такій ситуації.

Джейкобсен прислухалася:

— Рожеві зуби?

— Таке явище викликано тим, що гемоглобін із крові потрапляє в дентин, — пояснив їй. — Надає зубам рожевого відтінку під емаллю. Іноді таке трапляється в потопельників, які пробули у воді деякий час, тому що вони, як правило, плавають униз головою.

— Чомусь я не думаю, що ми тут маємо справу з потопельником, — Ґарднер повернувся до хатини й закинув черговий дотеп.

З ним був ще один чоловік. Новоприбулий також вдягнув бахили та рукавички, але не скидався мені ні на поліціянта, ні на агента БРТ. Йому було близько сорока п’яти, не зовсім повний, але вочевидь гладенький та вгодований. Вбраний у штани чінос і легкий замшевий піджак поверх блідо-блакитної сорочки, м’ясисті щоки вкривала щетина, що вже перетворювалася на бороду.

Однак на позір недбалий зовнішній вигляд здавався надто надуманим, ніби чоловік перебрав собі стиль витончених моделей журнальної реклами. Дорогий одяг вишуканого покрою, на сорочці розстебнуто один зайвий ґудзик. А щетина, як і волосся, занадто однорідні — результат ретельного догляду.

Сяючи впевненістю в собі, новоприбулий пройшов до хатини. З легкою усмішкою поглянув на прив’язане до столу тіло.

Ґарднер зняв маску, можливо, з поваги до нового учасника слідства, бо той залишався із незахищеним обличчям.

— Професоре Ірвінґу, гадаю, ви не знайомі з Томом Ліберманом, я не помиляюся?

Чоловік з усмішкою обернувся до Тома.

— Ні, боюся, наші шляхи досі не перетнулися. Ласкаво прошу мені пробачити, не можу потиснути вашу руку, — промовив він, театрально демонструючи свої рукавички.

— Професор Ірвінґ — фахівець із психологічного профілю злочинців, він співпрацював із БРТ у кількох розслідуваннях, — пояснив Ґарднер. — Ми сподіваємося почути думку психолога щодо виявленого тут.

Ірвінґ усміхнувся з удаваною скромністю:

— Насправді я волію, щоб мене називали «біхевіористом». Але я не з тих, хто переймається титулами, ухиляючись від суті питання.

«Ви щойно так і зробили», — пробурчав я подумки, щоб не зірватися на ньому.

Томова усмішка, і без того доволі прісна, як мені здалося, стала зовсім прохолодною.

— Радий познайомитися з вами, професоре Ірвінґу. Це мій друг і колега, доктор Гантер, — додав він, компенсуючи упущення Ґарднера.

Ірвінґ чемно кивнув у мій бік, але я, певне, на його радари не втрапив. Увага «біхевіориста» вже пере­містилася на Джейкобсен, і він розплився в усмішці.

— Здається, вашого імені я не розчув?

— Діана Джейкобсен, — вона зробила крок уперед, майже збентежена, ледь не втративши свою виплекану холодність. — Дуже приємно познайомитися, професоре Ірвінґу. Я читала багато ваших робіт.

Усмішка Ірвінґа стала ще ширшою. Я не міг не помітити, які неприродно білі й рівні в нього зуби.

— Щиро сподіваюся, вони заслужили ваше схвалення. І, будь ласка, називайте мене Алексом.

— Діана вивчала психологію, перш ніж приєднатися до БРТ, — додав Ґарднер.

Біхевіорист здійняв брови.

— Справді? Тоді мені доведеться бути особливо обережним, помилка неприпустима.

Лишалося погладити дівчину по голівці. Професор обернувся до трупа, усмішка змінилася відразливою гримасою:

— У нього бували й кращі дні, еге ж? Можна мені ще трохи ментолу, будь ласка?

Він не звертався ні до кого конкретно. Зависла пауза, нарешті одна поліціянтка неохоче вийшла по мазь. Ірвінґ з’єднав кінчики пальців та мовчки, без коментарів, слухав розповідь Ґарднера. Поліціянтка повернулася, професор, не дивлячись, узяв баночку з ментолом, акуратно мазнув по верхній губі й, знову не дивлячись, простягнув баночку назад.

Вона глянула на простягнуту руку, взяла баночку:

— Будь ласка, завжди рада допомогти.

Якщо Ірвінґ і вловив сарказм, то не подав і знаку. Том весело підморгнув мені, вийняв із сумки іншу банку для зразків і повернувся до трупа.

— З вашого дозволу, я б хотів, щоб ви почекали, поки я закінчу.

Ірвінґ заговорив, не дивлячись ні на кого, ніби вважаючи само собою зрозумілим, що всі, природно, прислухаються до його бажань. Я помітив спалах роздратування в очах Тома, гадав, що він зараз відповість. Але Том не встиг розтулити рота, його обличчя пересмикнулося від раптового спазму. Судома зникла так швидко, що я міг би подумати, що мені здалося, якби не зненацька зблідле обличчя друга.

— Мабуть, вийду, дихну свіжого повітря. Кляте пекло.

Том якось невпевнено попрямував до дверей. Я було рушив за ним, але він кивком зупинив мене.

— Тобі виходити не варто. Можеш почати фотографувати, коли професор Ірвінґ закінчить. Я просто води трохи ковтну.

— У кулері біля столів є пляшки з льодом, — підказав йому Ґарднер.