Шепіт мертвих. Третє розслідування

Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом. Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано ткнув підборіддям у мій бік:

— А це хто? — так, наче мене тут і не було.

— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сенсу нема.

— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’язно погодився мені допомогти, — сказав Том.

«Працює з…» — то було перебільшення, але я не збирався заперечувати цю невеличку брехню.

— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд молодої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів сюди запрошуєте, Ґарднере?

Я знав, що моя присутність може викликати певні збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця під час розслідування у Великобританії, але все одно поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:

— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один з найкращих кримінальних антропологів Великої Британії.

Гікс недовірливо фиркнув.

— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?

— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокійно відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили, я б узявся до справи.

Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:

— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.

Він попрямував до машин. Залишивши агентів БРТ перед хатиною, ми з Томом відійшли до розкладного столу, де стояли коробки з одноразовими комбінезонами, рукавичками, черевиками й масками. Я перевірив, чи нас не чують.

— Томе, слухай, мабуть, це не така вже й хороша ідея. Я в машині почекаю.

Він усміхнувся:

— Не зважай на Гікса. Він працює в морзі в Медичному центрі Університету Теннессі, то ми часом перетинаємося. Гікс ненавидить, коли до нас звертаються в таких ситуаціях. Частково — через професійні ревнощі, але здебільшого через те, що цей чолов’яга — просто гівнюк.

Я знав, що він намагається мене заспокоїти, але все одно було якось ніяково. Я звик працювати на місці злочину, проте чітко усвідомлював, що тут мені не раді.

— Я не знаю… — почав я.

— Це не проблема, Девіде. Ти робиш мені послугу. Справді.

Що ж, так і буде, але мене й надалі гризли сумніви. Я знав, що маю дякувати Томові, адже небагатьом британським експертам-криміналістам пощастило працювати на місці злочину в Штатах. Але чомусь нервував дедалі більше. І це навіть не через ворожість Гікса. Колись мені й гіршу доводилося терпіти. Ні, тут щось у мені. За ці кілька місяців я, здається, втратив не тільки селезінку, але й упевненість у собі.

Ну ж бо, берися до справи! Не можна підводити Тома.

Ґарднер підійшов до столу, коли ми розривали пластикові пакети з комбінезонами.

— Ви можете роздягнутися до трусів, а тоді вже вдягати комбінезони. Там досить парко.

Том пирхнув:

— Я не роздягався на публіці зі шкільних часів. І не збираюся починати зараз.

Ґарднер ляснув комаху, що дзижчала біля обличчя.

— Не кажіть, що я вас не попередив.

Я не поділяв скромності Тома, але все одно наслідував його приклад. Мені й так було ніяково — не вистачало ще привселюдно роздягатися до трусів. До того ж ще тільки весна, і сонце вже сідає. Що там за пéкло в тій хатині?

Ґарднер порпався в коробках і нарешті знайшов баночку з ментоловим розчином. Мазнув собі під носом і запропонував Томові.

— Стане у пригоді.

Том відмовився.

— Ні, дякую. Мій нюх уже не такий, як раніше.

Ґарднер мовчки простягнув мені банку. Зазвичай я таким теж не користуюся. Як і Том, я знайомий із запахом тління, а пропрацювавши весь минулий тиждень на полігоні, і справді добряче до нього звик. Проте взяв баночку й намастив запашний вазелін над верхньою губою. Від їдких випарів одразу засльозилися очі. Я глибоко вдихнув: нерви геть розходилися. Що, в біса, тобі робиться? Поводишся, наче воно в тебе вперше.

У спину припікало, я чекав, коли приготується Том. Низьке сліпуче сонце пливло між верхівок дерев, повільно наближуючись до вечора. Я нагадав собі: що б тут не сталося, світило знову засяє вранці.

Том закінчив застібати комбінезон і весело всміхнувся.

— Ходімо, поглянемо, що тут у нас.

Натягнувши латексні рукавички, ми піднялися зарослою стежкою до хатини.

Розділ 3

Двері хатини були зачинені. Ґарднер зупинився перед входом. Піджак він покинув біля коробок з комбінезонами, де натягав пластикові бахили й рукавички. Зараз, перед дверима, він надягнув білу хірургічну маску. Я помітив, як він глибоко вдихнув, перш ніж відчинити двері. Ми зайшли всередину.

Я бачив трупи з різноманітними причинами смерті. Я знаю, як погано пахнуть різні стадії розкладу і розпаду, навіть можу їх відрізнити. Мені траплялися тіла, спалені до кісток, або такі, що перетворилися на милоподібний слиз після тижнів перебування під водою. Приємними такі видовища не назвеш, але це невіддільна частина моєї роботи, до якої я думав, що звик.