Шепіт мертвих. Третє розслідування

Я підтюпцем піднявся східцями й рушив стежкою до їдальні, із задоволенням зауваживши, що дихаю ненабагато важче, ніж зазвичай. Не пройшов я й кількох ярдів, коли почув кроки позаду.

— Девіде, зачекай!

Я обернувся.

Стежкою поспішав чоловік приблизно мого віку й зросту. Пол Ейвері — висхідна зірка Центру, про якого всі вже шепотіли як про найімовірнішого наступника Тома. Фахівець з біології скелета людини, він мав енциклопедичні знання, а його великі руки з цупкими пальцями пасували б і наймайстернішому хірургу.

— Ти на обід? — запитав він, наздогнавши мене на сходах. Синювато-чорне кучеряве волосся, темна щетина на підборідді. — Не проти, якщо я складу тобі компанію?

— Звісно. Як там Сем?

— Добре. Вони сьогодні з Мері збиралися прогулятись усілякими дитячими крамничками. Кредитка, гадаю, суттєво постраждає.

Я всміхнувся. До цієї поїздки я Пола не знав, але вони із Сем, його вагітною дружиною, зробили все, що могли, щоб я почувався тут як удома. Вона вже ось-ось мала народити їхню першу дитину. Пол щосили вдавав, що його це доводить до сказу, а Сем навіть не намагалася приховати втіхи.

— Радий, що тебе побачив, — продовжив він, — одна з моїх аспіранток заручилася, то ми сьогодні збираємося вийти трохи посвяткувати. Нічого такого, просто вечеря й кілька чарок. Може, підеш з нами?

Я вагався. Звісно, пропозиція щира, але думка про вечір із незнайомими людьми мене зовсім не вабила.

— Сем піде, Алана теж, тож ти декого знаєш, — додав Пол, побачивши мою невпевненість. — Нумо, ­буде весело.

Я не зміг вигадати причину для відмови.

— Ну… Добре, гаразд. Дякую.

— Класно! Я підскочу по тебе в готель о восьмій.

З дороги поблизу пролунав сигнал клаксона.

Ми озирнулися й побачили, що на узбіччі пригальмовує Томів «універсал». Чоловік опустив вікно й помахав нам, щоб підійшли.

— Мені щойно телефонували з Бюро розслідувань Теннессі. Вони знайшли тіло в гірській хатині десь біля Ґетлінбурґа. Здається, щось цікаве. Поле, якщо ти не зайнятий, я гадаю, схочеш поїхати зі мною і поглянути, що там?

Пол похитав головою:

— Вибач, я вже зайнятий по обіді. Може, хтось із твоїх аспірантів нагодиться?

— Гадаю, що зможуть. — Том обернувся до мене, очі блиснули збудженням. Ще до того, як він заговорив, я знав його слова: — А ти як, Девіде? Як щодо справжньої роботи?

Розділ 2

Автівки повільно повзли по шосе на виїзді з Ноксвіл­ла. Навіть у цю пору, коли до справжньої спеки не дійшло, довелось увімкнути кондиціонер. Коли ми дісталися до гір, Том налаштував навігатор, але його вказівки нам поки що були не дуже потрібні. Мій супутник кермував і тихенько щось мугикав — я знав, що він передчуває цікаву справу. Адже, попри весь похмурий реалізм дослідного полігону, всі ті, хто залишив нам свої тіла, померли з природних причин. А тут зовсім інше.

Тут — справжнє.

— То що, схоже на вбивство?

«Умисне вбивство», — виправив я себе. Тут не помилишся, бо інакше до справи не долучилося б Бюро розслідувань Теннессі. БРТ — аналог ФБР у межах одного штату. Том працював у них офіційним консультантом. Оскільки телефонували звідти, а не з місцевого відділення поліції, усе свідчило про те, що справа серйозна.

Том не відривав очей від дороги:

— Схоже на те. Мені багато не повідомляли, але, здається, тіло в дуже поганому стані.

Я чогось рознервувався:

— А нічого, що я буду з тобою?

Том здивовано глянув на мене:

— А що дивного? Я завжди беру помічника.

— Ну, тобто… я ж британець.

Щоб отримати дозвіл на роботу в Штатах, мені довелося б пройти безліч інстанцій та зібрати купу підписів, я нічого такого не планував. Сумніваюся, що мене радо долучать до офіційного розслідування.

Том знизав плечима:

— Не бачу жодної проблеми. Навряд чи це питання національної безпеки, а якщо хтось запитає, то я за тебе поручуся. Або не кажи зайвого, щоб вони акценту не почули.

Він усміхнувся й увімкнув CD-плеєр. Для Тома музи­ка — мов для інших цигарки чи віскі, — мій друг стверджував, що вона йому допомагає і мізки прочистити, і зосередитися. Він фанатíв від джазу 1950—1960-х років, і я вже переслухав з пів дюжини альбомів, що зберігалися в його машині, тож більшість з них упізнавав з перших тактів.

Мій супутник легенько зітхнув, мимоволі відкинувся на водійському сидінні, — з колонок лунав трек Джиммі Сміта.