Шепіт мертвих. Третє розслідування

Я дивився, як за вікном автівки пропливають пейзажі Теннессі. Перед нами, оповиті блакитним маревом, здіймалися Смокі-Маунтінс — справді туманні гори. Укриті лісом схили простягалися аж до самого горизонту, хвилястий зелений океан разюче кон­трастував із гамірними магазинчиками обабіч траси. Фастфуди, бари та крамнички, розцяцьковані рекламою всіх видів та розмірів, вишикувалися вздовж дороги, небо над ними перекреслювали лінії електро­передач і телеграфні дроти. Лондон і Британія тепер здавалися такими далекими. Я сподівався, що ця подорож допоможе відновити душевну рівновагу й роз­в’язати болючі питання, що виїдали мій мозок. Звісно, коли повернуся, переді мною постануть важкі рішення. Тимчасовий контракт у Лондонському університеті завершився, поки я одужував. Мені запропонували постійне місце, але я отримав пропозицію від кафедри кримінальної антропології провідного університету в Шотландії.

Надійшло ще одне спокусливе запрошення від Дорадчої групи кримінальних досліджень — міждисциплінарної агенції, яка допомагала поліції в розшуку трупів. Усе це мені дуже лестило, і я мав би тішитися. Та мене чомусь не вабив жоден з варіантів. Може, хоча б ця поїздка щось змінить.

Але поки ніяких зрушень.

Я зітхнув та несвідомо торкнувся великим пальцем шраму на долоні. Том зиркнув на мене:

— Ти в нормі?

Я прикрив шрам рукою.

— Усе гаразд.

Він помовчав.

— У мене в сумці сандвічі, на задньому сидінні. Мабуть, слід їх прикінчити, поки не доїхали, — він криво посміхнувся, — сподіваюся, ти любиш пророслі боби.

Що ближче ми просувалися до гір, то густішим ставав ліс за вікном автівки. Ми проминули Піджен-­Фордж — пихатий модний курорт, бари й ресторани якого обсіли дорогу з обох боків. Один із закладів прагнув відтворити атмосферу фронтиру з дизайнерським шедевром — пластиковими колодами біля входу. Ще декілька миль, і ми дісталися Ґетлінбурґа — туристичного містечка, чия карнавальна атмосфера ви­явилася доволі стриманою, якщо зрівняти з тим, що довелося побачити на трасі. Містечко виросло біля самісінького підніжжя гір. І хоча тутешні мотелі й магазини ревно змагалися за увагу гостей, однак вони не мали шансів проти природної пишноти, що височіла перед нами.

Ми залишили містечко позаду та опинилися в іншому світі. Дорога звивалася поміж крутих лісистих схилів, вони змикалися навколо, занурюючи подорожніх у тінь. Смокі-Маунтінс, один з хребтів величних Аппа­лачів, тягнуться вздовж кордону між Теннессі та Північною Кароліною, охоплюючи площу вісімсот квад­ратних миль. Тепер це Національний парк, та я, визираючи крізь вікно машини, зловив себе на думці, що природі байдуже до таких високих відзнак. Людина майже не торкалася цього дикого краю. Мешканець залюднених Британських островів, я не міг не захоп­люватися їхньою приголомшливою величчю.

Машин на трасі поменшало. За кілька тижнів тут буде гамірно, але зараз, на початку весни, ми майже не бачили інших автомобілів. Проїхавши ще кілька миль, Том повернув на бічну гравійну дорогу.

— Мабуть, уже недалеко, — він звірився з дисплеєм навігатора на панелі керування та вдивився в дорогу попереду. — Приїхали.

На знакові біля вузької дороги було написано «Хатини Шредера, №№ 5—13». Том повернув біля знака. Автоматична коробка передач трохи скаржилася, поки ми підіймалися схилом. За деревами з’явилися пологі дахи хатинок, розташованих доволі далеко одна від одної.

Обабіч дороги попереду нас вишикувалися машини поліції та автомобілі без спеціального маркування — я зрозумів, що вони належать представникам БРТ. Коли ми наблизилися, шлях перегородив поліціянт, який притримував приторочений до пояса револьвер. Том зупинився, опустив вікно, але офіцер не дав йому й слова сказати.

— Не мона вам сюда, сер. Тра розвернутися та їхати звідси.

Акцент був суто південний, а його чемність сама могла правити за зброю, непримиренна й непохитна. Том усміхнувся:

— Усе правильно. Перекажіть, будь ласка, Денові Ґарднеру, що приїхав Том Ліберман.

Офіцер відійшов на кілька кроків і заговорив по рації. Яка б не була відповідь, вона його переконала.

— Гара. Ставте машину тутай, де решта.

Том так і зробив. Ми припаркувалися. Моя нервозність тим часом перетворилася на справжню тривогу. «І то не дивно, — заспокоював я себе, — звісно, нерви розхиталися. Після поранення ще не повністю віді­йшов, і працювати над розслідуванням справжнього вбивства геть не планував».

— То ти певний, що мені можна сюди? — запитав я. — Не хочу нікому очі мозолити.

Том не переймався:

— Не хвилюйся. Якщо хтось питатиме, ти зі мною.

Ми вийшли з машини. Після міста повітря, насичене ароматами польових квітів і суглинку, здавалося особливо свіжим і чистим.

Надвечірні сонячні промені пробивалися крізь гілки, висвічуючи ще не розкриті зелені бруньки, наче великі смарагди. На цій висоті, у тіні дерев, було досить прохолодно, тому нас здивував вигляд чоловіка, який ішов назустріч. Вбраний у костюм з краваткою, він ніс піджак перекинутим через руку, його блідо-блакитну сорочку вкрили темні плями поту. Розгарячіле обличчя почервоніло. Він потис Томові руку: